Сергій Шнерх - Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх

вишиванку, що особливо підкреслювало урочистість обстановки. Настрій у всіх був пригнічений, бо кожний твердо знав, що саме у ці хвилини десь далеко в рідній домівці його обов'язково згадує найближча рідня. В уяві повставав образ заплаканої мами, колядників під вікнами батьківської хати. Після вечері почали колядувати. Позбігалися німці, товпилися в дверях та спостерігали за незвичною для них подією. А коли наші ґімназисти заспівали німецьку колядку «Штіллє нахт…» (Тиха ніч), вони приєднались і почали колядувати разом з нами. І це був чи не єдиний випадок, за весь час нашого перебування на чужині, процесу чисто людського душевного зближення і взаємного розуміння.

Служба в Барті протягом всієї зими була найдовшою з усіх служб у пунктах нашого перебування в Німеччині. Десь на початку березня ми переїхали у велике портове місто Росток. Летовище розміщалося над самим морським заливом, а наша батарея знаходилася в кількох десятках метрів від моря. Жили ми поряд з зенітками у великих наметах, які огрівалися залізними печами. Над наметом був закріплений червоний ліхтар, який вмикався разом з освітленням летовища в час злету і приземлення літаків, щоби останні не зачіпили нас своїми колесами. А були це важкі бомбардувальники Гейнкель-111 та Юнкерс-88. Під час злету навантажених бомбовозів повітряні хвилі сильно теліпали наметом, і здавалося, що колись літак зачепить цю нашу хату і понесе її в небо, а потім пустить у морську безодню.

На цьому летовищі, неподалік нас, проводилися випробування перших у світі реактивних літаків-винищувачів «Штурмфоґель» і «Блітцбомбе». Ці безпропелерні літаки по конфіґурації істотно відрізнялися від своїх старших собратів. Випробування були складними. Під час запуску двигуна з нього виривалися потужні полум'яні струмені, тому напоготові стояли пожежні машини і обслуга з вогнегасниками. Літаки якось кострубато злітали і так само приземлялися, зробивши декілька кругів над летовищем. Складалося враження, що вони не повністю керовані. Пілоти в очікуванні своєї черги «осідлати» цю не зовсім послушну машину знаходилися поряд з нами. Вони явно нервували. Пригадую, як в одного з них тряслися руки і він довго не міг застібнути комбінезон (дитяча спостережливість).

Час спливав швидко. Історія відраховувала останні тижні війни. І ось настав день, коли поступила команда знищити зенітки, взяти портативну зброю і до 14 години залишити летовище. У той час воно мало бути підірване. Почуття тривоги лягло на душу. Але розслабитися не було коли, наказ воєнного часу необхідно виконувати без обговорень. Для знищення кожної зенітки, в разі потреби, в її комплект входив спеціяльний вибуховий пристрій. Щоби не робити зайвого шуму та й не ризикувати при цьому своїм життям, наші наставники знайшли соломонове рішення. Наказали повитягати з гармат жерла, замки і все інше, що можна було швидко зняти, і викинути в море. Пізніше ми переклали весь запас продуктів з кухонного складу в свої наплечники і покинули Росток. Прямували на захід. Через певний час нам пояснили, що йдемо згідно з наказом до портового міста Вісмар, розташованого у гирлі ріки Ельби, де повинні сісти на корабель і відплисти до Данії. Це була правда, бо як ми переконалися набагато пізніше, проглянувши совєтський кінофільм «Зустріч на Ельбі», цей епізод з кораблем у ньому був відображений.

Піший перехід видався важким, дуже відчутним був додатковий вантаж продуктів. Якось, проходячи через одне село, побачили на подвір'ї віз на ґумових колесах, запряжений парою волів. Цей непопулярний уже вид транспорту був конфіскований і на нього ми звалили нашу ношу. Йти стало легше, хоча швидкість просування не збільшилася, бо воли є волами… З невеликими перепочинками йшли і вдень і вночі. Такого темпу не змогли витримати навіть воли, які все частіше зупинялися. Зрушити ж їх з місця було непросто. Змушені були невдовзі їх залишити і знову звалити наплечники на себе. Втома брала верх, тому поступово звільнялися від менш потрібних речей. Спочатку викинули шоломи, протигази, далі — коци, робочий одяг, шинелі та запасні черевики. Недоторканими були продукти. Все це добро упереміжку з рушницями, патронами, гранатами валялося тепер у придорожних канавах. У дорозі зустрілися ще з одним прикладом німецької дисципліни і порядку. Незважаючи на те, що навкруги панував повний розгардіяш останніх днів війни, дисциплінований німецький бауер віз невеличким візочком декілька бідонів з молоком на приймальний пункт. Посміявшись щиро над тим мирним чоловіком, хлопці випили молоко. Правда, не всім воно пішло на користь, бо в багатьох почалися шлункові розлади.

Ранком увійшли в село, розташоване за декілька кілометрів від Вісмара. Від місцевих мешканців довідалися, що на світанку місто зайняли війська західного фронту. Під час останнього перепочинку якось непомітно, нічого не кажучи, німці позривали погони і всі відзнаки. Ми наслідували їхній приклад. Тут у лісі я розстався також з дорогими моєму серцю речами, з якими не розлучався протягом усього часу перебування на чужині. Серед них були фотографії рідних та вишиті мамою сорочка і рушник.

Долаючи останні кілометри до мети, наша група почала «танути». Першими «загубилися» німці, далі по декількоро почали відставати і наші хлопці, причому нічого не кажучи і не порадившися з іншими. Тут доречно висловився один з колег, що жиди так ніколи не зробили б.

Раптом за нашими спинами почувся гул моторів. Ми зійшли з дороги, розсілися на беріжку за канавою. Познімали шапки і прийняли позу відпочиваючих. Я витягнув з наплечника білий рушник, на всяк випадок. На дорозі показався танк, обліплений солдатами в шоломах, одягненими у зелені засмальцьовані куфайки, з автоматами в руках. З наближенням танка, а в ньому ми безпомилково пізнали совєтський Т-34 (вчили ж все-таки), внутрішня напруга сягнула апогею. Танк нарешті порівнявся з нами, солдати пильно приглядалися до нас, але не зупиняючись мовчки проїхали мимо. На серці трохи відлягло. Дещо відійшовши від неприємних вражень, вирушили далі, але в різні сторони, групами по кілька чоловік.

Ось тут потрібні були нам, як ніколи раніше, старші наші наставники, ідейні вихователі! Але ними і не пахло. Перший раз ми зустріли їх в Еґері, другий — в Голландії (одного), і на цьому крапка.

Ми залишилися вчотирьох. Троє з Дрогобиччини, один наймолодший з Бережан чи Бучача. Пройшли ще зо два кілометри і вийшли на околиці Вісмара. Нас зустріли совєтські сапери, які працювали вздовж дороги з міношукачами. Зупинили, розпитували, хто ми, звідкіля йдемо. Ми пояснювали, що