Наталія Довгопол - Прокляте небо

– Та ні! Свіжий! Учора привезли! – нелукаво образився Ілля.

– Паничу, не ображайся, але яблука з мого садка смачніші за твої марципани.

Євка обтерлася рукавом і знову взялася за голку.

Панич набундючився, ніби голуб у дощ. Він хотів було щось сказати, але в передпокій зайшла няня Веселина й суворо, як вона вміла, вигнала його на сніданок.

– Не жартуй із паничами, – звернулася до Євки стара няня, коли Ілля зник за дверима. – Краще взагалі тримайся від них чимдалі. Не принесуть вони тобі долі.

– А що ж принесе?

– Не знаю того, дитя. Якби знала, давно вже свою долю в руках тримала, – несподівано тужливо відмовила Веселина й додала у звичній манері: – Господи, та не муч ти цю вишивку! Дай мені, нещастя, закінчу за тебе!

Дні йшли за днями. Євка годила панночці, робила все, що наказували, та все нишком підглядала у вікно. Ярема зовсім змарнів. Кілька разів, коли вони бачилися з ним у коридорах, він мало не пускався в плач, низенько опускаючи голову.

– Як твоя спина? – якось запитав Ілля, проходячи повз неї.

– Уже ліпше, – відвела очі вона.

Учитель же взагалі, здавалося, не помічав її. Від того Євці робилося дуже сумно. Потайки вона за ним підглядала, стежачи, куди він ходить і що робить.

Одного дня, коли пан Антанас поїхав до Києва, Євка побачила вчителя біля покоїв пані. Зробивши вигляд, що витирає пилюку з гобелену, Євка припала вухом до дверей.

– Я чула, що це ти напоумив Антанаса взяти те поганське дитинча до нас. Скажи, що це неправда! – пролунав голос княжни Корецької.

– Це правда, моя пані, – приглушеним голосом відповів Орест.

Запала тиша, а потім щось голосно розбилося об підлогу.

– Ти ж знаєш, як я ненавиджу цього вилупка! Дідько б тебе побрав, Оресте! Чому ти це зі мною вчинив?!

– Так має бути, пані, – прошепотів він. – Це доля, яка написана на зоряному небі.

– То бодай те небо скоріш звалилося на землю, як на ньому такі зорі! – голос пані зривався, здавалося, їй от-от забракне дихання від гніву. – Забирайся під три чорти, щоб я тебе не бачила й не чула!

Євка швидко пірнула в сусідній коридор, зачіпаючи плечем свій улюблений гобелен, так що його гострий, оббитий металом край, чиркнув їй по шиї, лишаючи кривавий слід.

Повертаючись на кухню й важко переводячи подих, вона приклала до шиї ганчірку, що миттєво почервоніла від її свіжої крові.

– Що сталося? – збентежилася Марія.

– Е-е-е… порізалася нігтем! – бовкнула перше, що спало на думку, Євка.

Марія недовірливо покосилася, але більше не розпитувала, а юнка знову занурилася в роздуми. Це доля, написана на зоряному небі? Що за нісенітниця! Пан Орест був суцільною загадкою. Та хіба ця таємничість не робила його ще привабливішим?

– Євко! – суворий голос Веселини вивів її із задуми. – Хутчіше йди, пані наказала привести тебе.

«Невже пані дізналася, що я підслуховувала?» – нажахалась Євка, але вголос нічого не сказала, приховуючи своє занепокоєння. На ватяних ногах юнка попленталася в покої пані, готова до удару.

Але княгиня говорила зовсім не про те.

– Дівко, – хриплим голосом сказала вона, сидячи впівоберта до вікна. Куточки її губ були опущені донизу. – Понеси-но паничам полуденок.

– Але пан заборонив мені бачитися з паничами, – не думаючи випалила Євка, та останньої миті затулила рукою рота.

– Ти сперечатися зі мною будеш? – змією просипіла пані, і Євка побачила рясні зморшки навколо її очей та рота, яких вона раніше не помічала.

– Я не… Так, пані, – схилила голову вона, остерігаючись знову бовкнути зайвого.

– Куди пішла? Це ще не все, – гаркнула Серафима, коли Євка вже зібралася йти. – Ти будеш стежити за Аміром і все-все мені доповідати.

Такого Євка не чекала. Остовпівши, від здивування дівчина відкрила рота, але суворий погляд пані витверезив її.

– Так, ясновельможна, слухаюся тебе… Але про що саме я маю доповідати? – обережно вставила Євка, набираючись сміливості.

– Усе. Як він поводиться з моїми дітьми, як відповідає на уроках, про що говорить і про що мовчить. Зрозуміла? Сиди собі в куточку й спостерігай. А ввечері приходитимеш і доповідатимеш. Тобі зрозуміло?

– Зрозуміло.

Авжеж. Доносити й поклепувати, ніби ворона. Оце так честь!

Вийшовши з княжих покоїв, Євка трухонула руками, ніби струшуючи з себе помиї, якими її щойно облила пані з голови до п’ят.

«Куди ж ясніше», – прошепотіла вона сама до себе, поглядаючи на гобелен.

Виткані дівчатка так само весело кружляли в колі, осяяні сонячним промінням. Проте на краю полотна, ледь помітна для ока, виднілася червона смужка її крові. Спершу Євка потягнулася, щоб витерти її, але раптом зупинилася.

«Ну і нехай, – подумала дівчина. – Це не перша і, боюся, не остання моя кров, пролита в цьому палаці. У цьому проклятому Богом Вітовському».

Вона несла глечик свіжої води й кошик зі свяченими грушами, що лишилися зі Спаса. Її хустка вимастилася в червоне, тому Євка зняла її і вперше виходила простоволоса, сяк-так заплетена в дві тонкі косиці. Корсетка туго стискувала груди, тож дихати робилося ще важче – після довгої перерви вона знову виходила до паничів і пана вчителя.

Коли Євка підійшла до альтанки, то почула знайомі слова про множення та ділення. Це був урок арифметики. Учитель так просто й цікаво пояснював, що вона готова була слухати його вічно. Так і завмерла з кошиком на руці, просто за спинами учнів, підпираючи білу колону альтанки, аж доки Ярема не повернув на неї голову.

– Ой! – зойкнув він від несподіванки, а Євка ледь не випустила з рук глек.

– Я принесла воду й наїдки, – винувато сказала вона, зиркаючи на присутніх.

Ілля дивився на неї з неприхованою посмішкою, пускаючи бісиків. Важко було сказати, чи він кпинить на нею, чи так виказує свою підтримку. Ярема дивився спідлоба, винувато й присоромлено. Кривляючись, Марта висолопила язика й сказала:

– Хіба тобі не заборонено тут бути, холопко?

– Княгиня веліла, – коротко відказала Євка, ледь здіймаючи очі на вчителя й сподіваючись побачити в них хоч трохи тепла.

Але той дивився на неї спокійним поглядом, у якому нічого не відбивалось. Так дивляться на випадкових перехожих і ледь знайомих людей. Звичайно, безсторонньо, байдуже.

Так само байдуже на неї дивився Амір, захилившись на лаві й ліниво занотовуючи цифри. Оцей нехай ліпше й не помічає її, нехай він ніколи не дізнається, про ще її просила його мачуха. Бо коли Євка згадувала Амірів погляд у лісі того дня, коли він убив нещасну косулю, її спина