Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

В ту ж мить бородатий пірнув під вагон. За ним кинулися ще двоє. Андрій скочив слідом за ними. Зачепився за рейку, боляче вдарився потилицею об якусь тягу, але за мить був уже на протилежному боці і стрімголов помчав за бородатим. Вони проскочили ще під двома составами і побігли уздовж невисокого паркана, за яким миготіли квітники. Обігнули чепурненький дерев'яний будиночок дорожнього майстра і лицем до лиця зіткнулись з товстуном у форменій куртці залізничника. Страшним ударом в обличчя бородані, збив його з ніг і, не роздумуючи, побіг далі. А позаду вже гупали ковані чоботи солдатів. Утікачі проскочили переїзд, порожній пакгауз. За ним рядами стояли приземкуваті будівлі з високими дерев'яними трубами. Не зупиняючись, перестрибнули через паркан. Андрій трохи відстав. Він ще не встиг скочити з паркана, коли автоматна черга прошила під ним дошки. Прожогом звалився вниз і метнувся за ріг складу. Зойкнула, вдарившись об гранітну стіну, куля і сердито прохурчала над головою. Андрій кинувся далі, але в ту ж мить хтось важкий упав йому на плечі і звалив з ніг. Хлопець підвів голову. Здоровенний пес шкірив над ним жовті ікла. Люте гарчання виривалось із його горлянки разом з клаптями білої піни. Андрій похолов від жаху. А тим часом через паркан уже стрибали солдати.

За півгодини, обідрані, ледь живі, втікачі стояли посеред плацу пересильного табору. Запінений есесівець, мабуть комендант, кричав, звертаючись до кількох тисяч людей, вишикуваних перед дерев'яними бараками табору. Маленький сірий чоловічок у пенсне ретельно перекладав його слова:

— Гер комендант попереджає: кожного, хто насмілиться тікати, чекає концтабір! Цих чотирьох сьогодні ж відправлять у Дахау!

Андрій стояв, похитуючись. У Дахау так в Дахау — тепер йому однаково. В голові гуло, немов там оселився джмелиний рій. Солдати зігнали на ньому всю лють — він мав нещастя попасти до їхніх рук першим. Били страшно — прикладами, кованими чобітьми. Та й іншим дісталося. Бородатий і Микола теж ледве трималися на ногах. Мабуть, лише малому гуцулові «поталанило»— йому всипали шомполів. Реготали, здираючи з хлопця штани. А він і не писнув. Тільки сухі очі палали мов дві жарини. І чого він побіг з ними, адже бородатий його не попереджав. Певно, так, з переляку.

А перекладач вів далі:

— Ви повинні своєю працею на німецьких підприємствах підтримати повий порядок…

«Ач як стелить, — подумав Андрій. — І звідки вони беруться серед людей, отакі гниди? Навіть німцеві обридло базікати, а цей все розпинається. Окуляри начепив, а світа не бачить. Дідька пухлого я підтримуватиму ваш порядок. Не діждетесь».

До коменданта підбіг молоденький офіцерик і щось зашепотів йому на вухо. Лице есесівця побуріло від злості. Він підійшов до перекладача і обірвав його промову на півслові. Потім ступив крок уперед і щось закричав до новоприбулих.

— Хто з вас Шпинь? — почувся голос перекладача.

Але йому не відповіли. Перекладач повторив запитання голосніше. Проте і на цей раз новоприбулі мовчали.

— Виходь, не бійся, гер комендант хоче повернути тобі одну річ, яку ти забув у вагоні, — пояснив перекладач.

Люди, що стояли навколо Грицька, розступилися, але він не рушив з місця. Стояв, розгублено переминаючись з ноги на ногу. До нього підскочив солдат і, схопивши за руку, підвів до коменданта. Есесівець простяг Грицькові ножа.

— Твій? — запитав перекладач.

Шпинь зблід, хотів щось сказати, але не встиг. Затягнутий у чорну рукавичку кулак коменданта з силою опустився йому межи очі, і, якби не солдат, що все ще тримав Шпиня за руку, той неодмінно впав би.

— Нах Дахау! Ферфлюхтер швайне рай! — закричав комендант.

Солдат розмахнувся і врізав Грицькові такого ляпаса, що той миттю опинився біля Андрієвих ніг.

— Скажіть же! Скажіть же йому, що це не я різав. Признайтесь, адже вам усе одно! — скиглив Шпинь, дряпаючи нігтями землю.

Четверо втікачів мовчали.

Манфред Тегарт сидів у вагоні варти і чекав на Репке. Єфрейтор обіцяв розвідати обстановку на станції. Звичайно, у Граці він уже не сподівався зустрітися з польовою жандармерією, проте хто знає, які ще пастки розставив генеральний штаб на таких, як він. Фронт тріщить, і німецькі солдати тікають з передової, мов щурі з розбитої барки. Йому вже не раз доводилось бачити, як розстрілюють дезертирів. А втім, яке йому до них діло. Він їде у відпустку…

Як зрадіють Віллі и Марта! А Ютта! Перед ним виник образ білявої дівчини з великими синіми очима. Ютта… Для неї він завжди був кращий за інших. Особливо після того випадку з Гуго фон Глевіцом. Тоді Манфред таки добре набив йому пику. Ніколи більше Гуго не наважувався говорити про доньку своєї економки погано. Вона славна дівчина, Ютта. Прийшла на вокзал проводжати його на фронт. Писала листи. Правда, останній рік щось не подавала звістки про себе. Може, знайшла когось іншого? А може, пошта? Саме тоді, після розгрому на Волзі, коли росіяни погнали їх назад, польова пошта почала працювати з перебоями. А все ж якби писала, хоч один лист, а таки дійшов би. Зате Манфред писав, йому було приємно думати, що там, у Мюнхені, є дівоче серце, якому можна довірити свої болі і радості. В окопах це гріло солдатську душу. Він знав: у нього є Ютта. Ютта, яку він ні разу в житті не поцілував.

Знадвору почулися кроки. За хвилину до вагона зайшов Репке.

— Все гаразд, семафор відкрито, — він важко опустився на лаву, зняв кашкет і витер п'ятірнею спітнілу лисину.

— Ху-у, хай йому чорт, знову четверо намагались утекти. А ці йолопи, Рудольф і Гайнц, розвісили вуха. Де ж пляшка? В ній ще щось лишилося чи ти все висмоктав на похмілля?

— Я не похмелявся, — відповів Манфред.

— А в мене, знаєш, голова тріщить. — Репке дістав з-під лави пляшку і налив собі повну склянку. — Через півгодини рушаємо. Все одно спатиму. — Він набрав повітря і, як у лійку, вилив у