Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

— Та ні, хвилин двадцять. Я весь час прислухався, — втрутився хтось із темряви.

— Ну, бородатий швидше справиться. Бачили, які в нього кулаки? — радісно зашепотіли у другому кінці нар.

— Та замовкніть ви, — цикнув хтось із кутка.

В теплушці знову запала тиша. Люди напружено дослухалися до звуків, що долітали од вікна. Вони підіймали и душі майже забуте за ці важкі роки окупації почуття радості. Гуркотіли колеса на стиках рейок, рипіла обшивка вагона. Та в тому монотонному, давно набридливому людям шумі чулися нові звуки, ніби десь крізь чорну, стіну невіри і жаху прокльовувалась надія.

— Берись, Андрійку. Там уже мало лишилося, — знову почув Шпинь голос бородатого.

Біля вікна запрацювали з новим завзяттям.

— Спокійніше, спокійніше, хлопче, — наставляв солдат.

Грицька душила злість. «Невже втечуть?» Він рвучко повернувся на другий бік.

— У тебе що, шило в… Чого крутишся?

Шпинь не відповів. Його раптом вразила власна думка: «А може і собі з ними? До Мюнхена звідси, мабуть, рукою подати. Адреса є. Так буде певніше». Грицько намацав зашитого у комірі листа, якого йому дав знайомий поліцай у Шелепівці. Потім тихенько встав і пробрався на середину вагона. У темряві спіткнувся об ноги мерця, зупинився, прислухаючись. На нього ніхто не звернув уваги. Біля вікна вовтузився якийсь парубійко. Надворі сіріло. «Вже світає, а вони й досі возяться», — його брала нетерплячка. Шпинь здивувався, піймавши себе на тому, що і сам ніби бажає їм удачі. За вікном косо, немов дерлися кудись на небо, пропливали сині контури далеких гір. Ешелон спускався в долину. Шпинь застиг у напруженому чеканні. Радісний шепіт пролетів теплушкою:

— Готово!

До вікна рвонулися тіні, але солдат зупинив їх. Він ухопився руками за грати і з силою натис на залізні скоби. Вони повільно почали відгинатись догори. В ту ж мить вагон різко повело вбік, загули на стрілках колеса. Повз вікно пролетів зелений вогник семафора, за ним поповзли розмиті вранішнім туманом контури будинків і шпилястих веж. Бородатий припав до вікна. Ешелон вповзав на сталеве плетиво рейок великої сортувальної станції, немов велетенська риба у сіть. Солдат плюнув з досади і мовчки потяг залізні скоби на себе, поки вони знову не стали на місце.

Десь зовсім близько перегукувались паровози, брязкали буфери вагонів, заливисто сюрчали свистки, хрипів у гучномовцях простуджений голос диспетчера. Грицько відступив до дверей і спробував зазирнути у щілину між дверима та стійкою вагона. Проте нічого не побачив крізь неї.

Ешелон зупинився, простукотіли, наскакуючи один на одного, вагони. Гупаючи кованими чобітьми, повз теплушку пробігли солдати. На сусідньому вагоні брязнула клямка. Загуркотіли відсуваючись двері.

— Бітте! — крикнув хтось пискляво.

Густий, рипучий, як немазане колесо бас покрив той крик:

— Шнеллер! Шнеллер! Русіше швайв. Гайнц, відчиняй! Та швидше, хай йому чорт!

«Зараз відчинять двері», — гарячково билась у голові Шпиня думка. Хтось підійшов до теплушки. Проте відчиняти її не поспішав. Чиркнула запальничка. Мабуть, солдат прикурював. Грицькові ті кілька секунд здалися вічністю. Він весь напружився, наміряючись, як тільки прочиняться двері, миттю вискочити з вагона. Але перш ніж він почув удар приклада об клямку, до нього з верхніх нар скочив бородатий.

— Одне слово, і ми влаштуємо тобі похорон, падлюко! — люто прошипів він.

Двері з гуркотом відчинилися. Рудий кремезний німець стояв біля вагона, розкурюючи люльку. Не підводячи очей, жестом показав на вихід. У теплушці ніхто не рушив з місця. Тільки малий гуцул упав на груди мертвому братові і голосно заплакав. Німець здивовано подивився на нього, потім заглянув у вагон, ковзнув очима на стелю, його погляд зупинився там, де жовтіла вищерблена кулею дошка. Солдат неначе посірів з лиця, на худих веснянкуватих щоках забігали жовна.

— Рудольфе! — зло видихнув він із димом.

До нього підбіг невеличкий солдатик з гострим червоним носом на блідому довгастому обличчі. Рудий вийняв з рота люльку і мовчки показав нею на тіло Михайлика. Гостроносий закліпав очима і щось швидко-швидко заговорив, ніби виправдувався. Несподівано рудий так гаркнув на нього, що солдатика немов вітром здуло.

— Швайн! — кинув йому услід німець і засмоктав погаслу люльку. Потім підвів сірі стомлені очі і запитав. — Ранін?

— Мертвий, — тихо відповів бородатий.

Вартовий дістав запальничку, покрутив її у руках і, підступивши вбік, сказав:

— Ві-ха-ді…

Андрій сидів ні живий ні мертвий. Заклепки вирізаних ґрат вогнем пекли йому спину. Люди вже виходили з вагона, вже двічі бородатий подавав йому знак, а він усе ніяк не міг отямитись. Тільки тоді, коли полтавчанин поклав йому на коліна полотняну торбинку і очима показав на двері, він зрозумів, чого від нього хочуть. Обережно за спиною опустив на нари ножа і прожогом кинувся з пагона. Їх вишикували по чотири в ряд і повели через колії. Попереду йшов той самий гостроносий солдатик, позаду смоктав свою люльку рудий. Колона розтягнулась, проте була не дуже великою, — розвантажили тільки чотири вагони. Решта залишились замкнутими, біля них стояла варта. Несподівано колону розірвав маневровий паровоз. Люди скупчилися, чекаючи, поки пройдуть цистерни, які він тягнув за собою. Ряди змішались, і Андрій ненароком опинився біля бородатого. Далі йшли поруч. Декілька разів довелося обходити порожні состави на запасних коліях. Раптом Андрій почув шепіт бородатого:

— Як дійдемо он до того ешелону, давай за мною, під вагон…

У хлопця застукотіло серце. До обличчя гарячою хвилею прилинула кров. Він кинув оком назад. Рудий німець ішов, опустивши голову, пихкотів люлькою і, здавалось, не звертав на них ніякої уваги. З високих дерев, що стояли купою одразу ж за вагонами, знялося гайвороння і з гучним криком пронеслося над колоною. Скориставшись з цього, бородатий щось шепнув полтавчанинові. Микола кивнув головою. «Значить, і він з нами». Андрій поглянув уперед. Там, в кінці порожняка, повз який ішла колона, над високим кам'яним муром стирчала дерев'яна будка вартового. «Мабуть, пересильний табір», — подумав хлопець.