Ілля Андрійович Хоменко - Казки для бабусі

не було, — сказав він командирові. — Я справді думав, що це дракон — якийсь місцевий різновид життя. Але це зовсім не те.

— Як не те, сер? — здивовано заперечив Тит Золотий Спис. — А рибалки? А оті дивні сліди — безліч слідів? Ви, сер, напевно бачили їх.

— Звісно, — мовив гальюнер. — Сліди — це так. Істота, яку ми вважаємо драконом, часто сюди повертається. Але ж на острові нема жодного кущика, жодної травинки, ні пташки, ні кролика, — нічого, придатного для поживи створінь, що живуть на суходолі. Острів незатишний, маленький. Чи повертається звір весь час туди, де для нього нема ні їжі, ні прихистку?

— Але ж дракон літає! — сказав хтось. — Він повсякчас літає, тож може будь-де на континенті вдовольнити голод.

Темрява приховала невеселу гальюнерову посмішку.

— Саме так, — одказав він. — Проте я ніде, ну ніде не бачив бодай щось схоже на випорожнення такої величезної тварюки. Живих істот, котрі споживали б і не випорожнювалися, — не буває. Втім, річ не лише в цьому. Є ще й інші прикмети того, що тут заковика не в драконі. Шкода. Скажу по честі, я плекав надію, що наше плавання матиме кращий рішенець.

… Дракон прилетів на світанку, розпльовуючи навсібіч смердюче полум'я. Ніхто не помітив, як одчепився від нього чаклун.

Сіялася мжичка. Її краплі голосними щигликами, наче від парасолі, відскакували од невидимого кокона, що оповив монстра і людину. Гальюнер наблизився до них. Вояки загону простували слідом, не відстаючи від нього ні на крок.

Поривчастий вітер пожбурив піском у дракона, але піщинки відлетіли від прозорої бані, як відлітає шрот від криці. Камінь, що зірвався зі скелі, теж зрикошетив од напівсфери і хлюпнувся в море.

— Я зроблю з вас манну кашу, — пригрозив чаклун. — А мій дракон підігріє її своїм вогненним подихом і залюбки проковтне.

— Не блазнюйте, — сказав йому гальюнер. — У вас під плащем польова форма збройних сил Олігархії.

— А ви щo хотіли побачити?! — глузливо спитав чаклун. — До речі, це ваш маяк ми запеленгували в день десантування?

— Мій, — одказав гальюнер. Вогненні сполохи дракона дихали йому в самісіньке лице.

— Бідолаха «Волелюбний», — іронічно зітхнув чаклун. — 2860 членів екіпажу, першокласне озброєння, двадцять три тисячі тонн маси спокою…

Прибій угамувався. Пригас вітер. Тиша наростала, наче біль від роз'ятреної рани.

— У печері — установка з добування дейтерію? — порушив мовчання гальюнер.

— Авжеж, — підтакнув чаклун. — Ми з вами — майже колеги. Я — геофізик, шукаю корисні копалини. А дракон — фахівець із захоронення токсичних та радіоактивних відходів. Він сумирний. У вас у Республіці, напевно, теж є такі псевдорозумні механізми?

— Є, але ми не озброюємо мирні машини захисними полями та вогнеметами, — сказав гальюнер. — Вам потрібні мінеральні ресурси цього світу? От ви й користуєтесь тим, що його мешканці поки ще слабкі та беззахисні… Звісно, ви дещо віддасте навзамін… Таке небезпечне, що його не викинеш у відкритий космос. Закопати на чужій планеті куди дешевше обійдеться, ніж нейтралізувати в себе, правда? Адже ви завжди так робите?

— Атож! — зареготав чаклун. — Та не дивіться ви на мене так сердито. Не я вигадав ці звичаї. Я — тільки солдат. Пішак. Виконавець — не більше.

Дракон не ворушився, тільки ніздрі його випускали вряди-годи сині язики полум'я.

— До речі, про звичаї, — вів своєї чаклун. — Я не вбиватиму вас. Це зроблять ваші супутники. У них, бачте, певно, теж є звичаї. Станові упередження, котрі ви переступили.

— Еге-гей, ви! — загорланив чаклун. Підхоплений драконом цей крик стоголосою луною відскакував од скель. — Чи знаєте ви, хто вас сюди привів? Це золотар! Смердючий золотар, котрий усе своє життя лише те й робив, що чистив нужники! Він уцілів, бо під час бою сховався в гальюні! Вшануйте його, як він того вартий, — адже він зганьбив вашу честь!

— Щодо гальюна, — повернувся до прибульця чаклун, — я трішки перебрав, то ви вже не ображайтеся. — Він знову голосно зареготав.

— Так, нас часом називають золотарями, — з гідністю мовив гальюнер. — Але я — золотар із крейсера «Волелюбний». Я військовик.

Тонкий сліпучий промінь вихопився з його пістолета й прохромив драконові захисне поле і панцир. Зі скреготом підіткнулися лапи-маніпулятори, похитнулась і впала голова. Зникла оболонка захисного енергетичного екрана. Тієї ж миті блискавка з чаклунового пістолета вдарила в груди гальюнера. І тут-таки дротик, посланий рицарем, уразив чаклунове серце. А гальюнер у цей час повільно осідав на пісок, і вже не чув ні радісних вигуків, ні схвильовано-гірких запитань:

— Що з вами, шановний пане Гальюнер?

— Вас поранено?

— Несіть плащі! Сюди кладіть, та обережно…

Чиїсь руки турботливо підхопили його. Тихо погойдувався човен, а небо над ним було синє-синє, — такого не побачиш із космічного корабля.

— Пане Гальюнер, отямтесь, будьте ласкаві, — благав хтось. А гальюнерові здавалося, що він знову в космосі. Командировим голосом захлинається переговорний пристрій, диск невідомої планети мчить назустріч зорельоту, немов кинутий у вічі камінь. Крейсер востаннє спрямовує на ворога вбивчі потоки енергії, однак відразу ж здригається од залпу-відповіді. А потім падає, падає, покремсаний прямим влученням, зібганий ударом об атмосферу…

Одужував гальюнер довго. Майже три місяці не підводився з ліжка. Рана була тяжка. Ще добре, що місцеві мікроорганізми не спричинили зараження крові. До гальюнера щодня навідувався королівський небіж, а принцеса взагалі не відходила від нього. І коли їхні погляди стрічались, її очі дарували гальюнерові те особливе лагідне світло, яке він уже й не сподівався колись запалити.

Ще не було мовлено вголос жодного слова, а в замку вже ніхто не мав сумніву, що принцеса стане дружиною того, хто поборов дракона. А як же інакше?

Коли гальюнер зміг підвестись і пройтися, його провідав король. Він приходив до хворого й раніше. Але тепер мав до нього серйозну розмову.

— Принцеса кохає тебе, — мовив король.

— А я — її, — відповів гальюнер.

— Держава моя слабка. Вона потребує доброго, але