Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Вайдод, рятуйте! — пролунало знову.

Цього разу я точно визначив, звідки линув голос: із-за чинари, що чорніла попереду. За мить я опинився там. Ну й гади! Четверо здоровецьких лобуряк обступили маленьку тендітну дівчину. Пограбувати, видно, намірилися! От і настала твоя година, Хашимджане, тепер ти повинен показати себе! Не бійся, сміливо вперед! Зараз ти змиєш із себе весь бруд, яким тебе облито. Хай усі дізнаються, який ти чесний, сміливий хлопець. Ти не хабарник і не простак, а хоробрий міліціонер. Сьогодні ти помстишся і за улюбленого батька. Так, твій батько, мовчазний скромний чоловік, якому іноді перепадає навіть від мами, пишатиметься тобою! Сміливо вперед!

— У чім річ? Що тут трапилося?

— Ось оці… причепилися… — плачучи, поскаржилась дівчина.

— Негайно ж відпустіть її! — крикнув я, хапаючи дівчину за руку, щоб висмикнути її з кола. Але вона сама чомусь сильно потягла мене до себе. І я сам опинився в колі.

— Знімай костюм! — холодно наказала дівчина, яка щойно плакала. Ось тобі й потерпіла!

— Та ти що? Чого ж ти тоді кричала?.. — Я затремтів од гніву. Не знаю, може, від страху затремтів, але затремтів дуже, ноги стали ватяними.

— Якщо кричать, то, по-твоєму, неодмінно треба лізти, телепню! — засміялась дівчина мені в обличчя. — Ану, скидай костюм!

Мене обступили четверо здоровецьких лобуряк, у руці в кожного — не збрешу — ножака з півметра завдовжки. Отже, вони її спільники. Вона служила принадою, щоб заманювати простаків, як оце я, у пастку. Битися? З двома типами я ще якось упорався б. Але ж їх четверо! І у всіх ножі. Ні, хай буде, що буде: так просто я не здамся. Уб'ють — то й дарма, відразу спекаюся усіх прикрощів.

Вдаючи, що збираюся зняти піджак, я трохи подався назад і щосили вдарив ногою в живіт бандита, який стояв напроти. Зчинилася бійка. П'ять душ — це все ж таки п'ять душ (адже цим чотирьом допомагала й дівка): вони скоро притисли мене до землі, запхали в рота затичку, зняли костюм, черевики. Я зостався в самих трусах і шкарпетках, добре, хоч службове посвідчення в гуртожитку залишив…

Костюм — байдуже. Бабуся ще насушить персиків, продасть на базарі й купить інший костюм. Але авторитет мій?! Адже його не купиш навіть за гроші, зароблені чесною, копіткою працею. Як пережити ще й цю ганьбу?!

Я сяк-так підвівсь, обтрусивсь і тяжко задумався. Куди тепер подітися? Як дістатися до гуртожитку?

Мене охоплював відчай. У самих трусах містом не підеш. Нормальні люди так не ходять. З тебе або сміятимуться, або сприймуть за божевільного. Жалітимуть. Краще, звичайно, хай жаліють, аніж сміються. А може, кричати, кликати на допомогу?! Але це не гідно звання міліціонера: замість того, щоб захищати людей, дав пограбувати себе. Хороший міліціонер! Ні, нізащо не зганьблю ще раз свого звання…

А що як побіжу додому дворами, темними завулками? Ні, це теж не годиться: всі сприймуть за злодія чи бандюгу, спіймають і протримають до завтра в якомусь хліві або сирому підвалі. Найкращий, звичайно, перший варіант — вдати божевільного: ніхто нічого не скаже, всі жалітимуть.

Наважившись, я вийшов на середину дороги і рушив карбованим кроком, широко махаючи руками. На сигнали машин не звертаю ніякісінької уваги. Деякі водії обережно об'їжджають мене, ніби розуміючи, що людина несповна розуму. Інші зляться:

— Гей, оглух, чи що?

Ще інші жартують:

— Давай, хлопче, давай, тупцяй, ще далеко йти!

Одначе незабаром за мною ув'язалась машина, яка й не думала об'їжджати мене. І я, звичайно, не збирався поступатися їй дорогою. Спершу вона давала довгі гудки, потім зупинилась, уткнувшись буфером у мої голі литки. Це був жовтий УАЗ з червоною подовжньою смугою по боках. З нього вийшли два міліціонери: один довготелесий і худий, другий — коротенький і товстий. Вони, видно, навмисне так підібралися, щоб смішити людей, як Тарапунька й Штепсель.

— Далеко мандруємо, громадянине? — поцікавився довготелесий.

— На базар. По дині, — відповів я, намагаючись не обертатися.

— Он як? — здивувався товстий.

— Ворожі війська безладно відступають, вперед! — скомандував я, не зупиняючись.

— Стривайте, — довготелесий узяв мене за лікоть.

— Не чіпайте, бо вибухну, я — бомба! — налякав я. Низенький смикнув напарника за рукав:

— Дай йому спокій, хіба не бачиш, це справжній божевільний.

На що довготелесий відповів:

— У тебе хоч трошечки жалості є взагалі?! А що буде, як машина наїде на бідолаху? Такий молодий хлопчисько і на мого меншого брата схожий… Може, він із клініки втік і його всі розшукують?

Низенький заблагав:

— Але ж ми спізнюємося у дільницю!

— Все одно, — заперечив довготелесий. — Я його так не кину, совість не велить.

І, ступивши два кроки, наздогнав мене.

— Послухай, братику, як тебе звати? — Він вимовив ці слова таким турботливим голосом, що я замалим не відповів: «Хашим». Але взяв себе в руки — треба ж грати свою роль!

— Звати Наполеон.

— Добре. А прізвище?

— Бонапарт.

— Гаразд, чудово! От і познайомились. А чи не скажете, ваша величність, куди так поспішаєте?

— Завоювати Європу! А потім Індію…

— Ну, ну. Це діло.

Ні, не міг я говорити далі в такому дусі. Скільки не плів язиком, цей м'якосердий міліціонер дужче й дужче мене жалів. Відчуваю, несила далі морочити голову хорошій людині. Зупинився, обернувся до міліціонера.