Олександр Миколайович Левченко - Вічний рух

божевільно кохаю цю красиву молоду жінку, і як боюся необережним словом чи незграбним рухом розвіяти чари неземного щастя. І тому зараз не можу сказати їй нічого, окрім єдиного слова, яке клубком стало у горлі і не дає навіть вдихнути. — Леа…

— Артемчику, можна попросити тебе одну річ? — несподівано промовила Леанка так тихо, що я ледве розчув. — Тільки ти не ображайся, гаразд?

Всередині у мене щось обірвалось і я раптом відчув, як стрімко падаю з небес на тверду пластикову долівку. «Невже, невже це все було сном, і зараз настане невблаганне пробудження?» — обдала лютим холодом пронизлива думка, і я, крижаніючи, спромігся лиш приречено кивнути головою.

— Прошу тебе, не називай мене більше Леа…

І хоча це зовсім не ті страшні слова, котрих й очікував, випробування виявилось таким важким, що душа моя сповнилась не радістю, а несподіваною гіркотою.

Але раптом відчув на своїх щоках теплі Леанчині долоні і побачив її обличчя так близько від себе, що просто втратив дар мови. Наче з-за глухої стіни долітали до мене слова: «Артемчику, ти таки образився, пробач, я зовсім не хотіла…», виразно чулось лише пульсування крові ‘в скронях, і враз, несподівано для самого себе, я припав до коханих уст, наче спраглий мандрівник до чистого лісового джерельця.

В ту ж мить усе єство підсвідомо напружилось в очікуванні поштовху в груди та потоку докірливих слів, але натомість я відчув, як Леанчині руки міцно обвивають мені шию і куйовдять волосся. «Боже мій, боже, — подумки звернувся я до Всевишнього, — невже це відбувається насправді?!». Однак небеса мовчали, а Леанка, не відриваючи своїх уст від моїх, легенько потягнула мене за собою, і незабаром ми вже лежали на чомусь приємно-пружному. Як же все було чудово, хіба можна порівняти із тими випадковими постільними пригодами, після яких залишається лише ніяковість та відраза до самого себе! Я цілував кохані очі, вушка, шию, потім, відважившись, дістався до чудових, ще зовсім дівочих грудей і нарешті, знахабнівши остаточно, став пестити оксамитову шкіру стегон. Цілком недоречно в думках з’явився старий приятель Макс і вирік свій улюблений афоризм: «Знаєш, що спільного між деревом та жіночою ногою? Чим вище забираєшся, тим більше дух захоплює!». А мені вже й справді стало забивати дух, коли зненацька Леанка лагідно, але твердо взяла мою руку і поклала собі на груди.

— Вибач, Артемчику, — ніжно сказала вона, давай зачекаємо до післязавтра. Сьогодні у мене ще… справи…

— Які справи?!! — я був настільки ошелешений її словами, що навіть підвівся і сів. — Леаночко, які це ще можуть бути справи посеред ночі?!

Леанка перелякано глипнула на мене і раптом залилась веселим заразливим сміхом.

— Ой, не можу, ой, тримайте! — аж стогнала вона. Потім, схопивши мене за плечі, притягнула до себе і, не перестаючи сміятись, обсипала моє обличчя поцілунками. Нарешті, заспокоївшись, сором’язливо посміхнулась і сказала: — Це означає просто, що я жінка, і моя фізіологія саме зараз має свої щомісячні справи…

Я відчував себе щасливим бовдуром, хвилі захоплення і радості накочувалися одна на одну, захлюпуючи все зростаюче почуття якоїсь невимовної Тривоги, а можливо й страху.

Було далеко за полудень, коли пролунав нетерплячий виклик відеофона. На екрані виникло обличчя Вітторе.

— Хей, Артеме! — привітався він. — Я до тебе у справі.

— Щось сталося, Вітторе?

— Я хочу проконсультуватися з тобою. Якщо маєш бажання, приїзди до нас.

За його словами крилося щось доволі інтригуюче, однак, признатись, дорогою до штабу радикалів я думав зовсім про інше. Моїми думками панувала Леанка.

Втім, я дістався до місця.

У невеликій світлій кімнаті, куди мене спрямував черговий по штабу (сміх, та й годі), сиділи Вітторе з Богомилом, та ще з десяток хлопців із крайніх радикалів.

— Ну що ж, перш ніж перейти до деталей, залишилося з’ясувати ще одне принципове питання, — сказав Вітторе, ляснувши долонею по столу. — Мова йде про участь в акції Артема. Він хоча й ліберал, однак рішучий хлопець, в чому ви мали змогу самі переконатися…

Присутні схвально загули, а один із сусідів дружньо поплескав мене по спині.

— І що це за акція? — поцікавився я, відчуваючи, як неприємний холодок заповзає у живіт.

— Та от наші хлопці з лівого крила вирішили… — почав Богомил. — Вирішили здійснити акцію, спрямовану конкретно проти отця Вільгельма, — він з якоюсь огидою вимовив це ім’я. — Інакше кажучи, висповідаємо трохи цього святошу. Нехай покається нам у своїх гріхах…

У кімнаті знову запала тиша.

— Але як же… — тільки й зміг видушити я, озираючись у пошуках підтримки.

— Ти не хвилюйся, план розроблено до найменших деталей, — по-своєму витлумачив Богомил мою реакцію. — Так що ризик мінімальний. Та й нічого особливого ми не збираємось робити, полякаємо трохи — і все. Хіба що якісь-там непередбачені обставини…

— Вітторе, — безпорадно звернувся я до нього, — невже ти санкціонуєш від імені цілої організації цю… цей… бандитизм?

Легкий шелест обурення пройшовся серед радикалів.

— Та то ж не моя ініціатива, — неохоче обізвався Вітторе, спрямувавши погляд кудись у підлогу, — хлопці ось запропонували, як їм заборониш…

— Але ж хлопці, — я просто не знав, як розтлумачити їм те, що кожен, здавалося, повинен відчувати підсвідомо. — Боротись можна лише з ідеями… а з людьми…

— Все зрозуміло, — на півслові обірвав мене Богомил і окинув присутніх переможним поглядом, — саме про це я вас і попереджав. Ну що ж, більше тебе тут ніхто не затримує, — кинув він у мій бік з неприхованим презирством, — під крильцем у матінки таки безпечніше…

Щось усередині мене вибухнуло, і на якусь мить я навіть злякався, що зараз кинусь на мерзотника та добряче розмалюю йому фізіономію. Однак витримка не зрадила, і я всього лиш повільно звівся на ноги.

— Так, хочеш зробити мене співучасником, — нарешті прийшло розуміння власної підсвідомої реакції. — Ні, так не вийде. Я не піду звідси, допоки все