Олександр Миколайович Левченко - Вічний рух

— У той фатальний день я зустрів її цілком випадково, просто на вулиці, вперше за п’ять чи шість років, що минули після нашого розриву. Через кілька годин вона мала відлітати додому, на Землю, і тому, природно, весь цей час ми провели разом. Запевняю тебе, Артеме, то була звичайна зустріч двох давніх друзів, я не відчував ані крихти колишнього захоплення Геленою. Так ось уяви, вже на вокзалі, перед самісінькою посадкою вона просто-таки змусила обійняти себе та міцно поцілувати. І саме в цю хвилину моя люба дружина зайшла разом із сестрою, яка кудись відлітала…

Мартін легенько стусонув кулаком по столу, потім двічі торкнувся пальцем котроїсь із позначок замовлення і підсунув до мене один із виниклих келишків.

— Ти не намагався порозумітися?

— Питаєш, — зітхнув Мартін, — скільки зусиль я приклав для цього. Однак все марно. І знаєш, що пригнічує найбільше? — він подивився на мене довгим сумним поглядом. — Це те, що Леанка, можливо, навіть і не здогадується, що сталося насправді, оскільки моїх пояснень до сих пір не чула. Принаймні від мене особисто…

— Як же це так?! — вражено вигукнув я.

— А ось так, — хмикнув Мартін. — Відтоді ми ще ні разу не бачились. Всі мої пропозиції зустрітись категорично відкидає, а при будь-якій спробі щось пояснити по відеотелефону просто відключається…

Він втупився поглядом у порожній келишок, покрутив його в руках і важко зітхнув.

— Я тепер мрію вже навіть не про те, щоб повернути назад минуле, а щоб всього лиш побачитися з нею і мати змогу пояснити, чому так сталося.

Мартін раптом підвів голову і подивився мені прямо у вічі.

— Послухай, Артеме, прошу тебе, як друга: якщо ти коли-небудь випадково, — на цьому слові куточки його рота здригнулися, і я чомусь аж похолов, — зустрінеш Леанку, спробуй її вмовити зустрітися зі мною. Щоб можна було поговорити… — Він трохи помовчав і додав із несподіваною впевненістю: — Вона тебе послухає… А я… Ти мене просто врятуєш…

— Гаразд, Мартіне, — зніяковіло пробурмотів я, — як тільки випаде нагода… Хоча я не впевнений, що це мені вдасться…

— Спасибі, Артеме, — вдячно посміхнувся Мартін і кинув погляд на годинника. — Вибач, але мені вже час іти. Ось мої координати, — і він простягнув свою візитку.

Ми попрощалися, Мартін попрямував до блакитного аеромобіля, а я рушив далі по вулиці.

Цілий калейдоскоп найрізноманітніших думок знову роївся у моїй голові. Як не намагався я втекти від вирішення принципових питань у стосунках з Леанкою та Мартіном, невблаганна дійсність підвела нарешті до такої межі, коли подальше зволікання стало неможливим. Або Мартін, або я — третього не дано! Чи ж є щось природніше, аніж поставити руба таке питання? Ось тільки жаль, що це повинно статися саме тепер. Якби ж іще хоч трішки, щоб виразно відчути ту незворотність, яка помалу зріє у наших з Леанкою взаєминах! Але як же тоді бути з Мартіном? Він мій друг і моя поведінка за будь-яких обставин справжнісінька підлість! Ну то що тоді робити, самому ставити хрест на своєму щасті? Чи простіше віддати цю справу в руки Леанки? А може, таки не варто поспішати, потягнути ще, дочекатися кращих часів? Та ні, це неможливо, і відповідь тут однозначна…

Вимучений до краю такими роздумами, я отямився лише тоді, коли виявив, що бреду малознайомими вуличками передмістя. Остаточне рішення визріло миттєво: негайно зв’язатися з Леанкою і просити терміново зустрічі. Заскочивши до першої ж капсули зв’язку, поспіхом набрав Леанчин код і лише після цього дозволив собі злякатися: «О, господи, що ж я їй скажу?». Однак було вже пізно.

— Що трапилось, Артеме? — стурбовано запитала Леанка, навіть не привітавшись, і я зрозумів, що вигляд у мене далеко не найкращий.

— Хей, Леа! — вибачливим тоном проказав я. — Ти, будь-ласка, не хвилюйся, коли щось і трапилось, то мені про це нічого не відомо. Просто…

— Що просто? — заспокоєно усміхнулась Леанка.

— Хотів запитати, чи не могли б ми сьогодні зустрітися? — я змусив себе посміхнутися у відповідь, але руки чомусь зрадливо затремтіли.

— Так терміново? — здивувалась Леанка і враз її обличчя набуло лукавого виразу. — Здається, ми домовлялись на післязавтра?

— Ну, звичайно, якщо ти зайнята… — хтось полохливий у мені відверто зрадів і зібрався чкурнути назад, однак Леанка рішуче перерізала всі шляхи до відступу:

— Та ні, чому ж… Правда, я ще маю дещо зробити, однак до десятої буду вільна. Тебе ця година влаштовує?

— Звичайно, Леа, — відказав я і задрижав уже всім тілом.

— Тоді до зустрічі, — кивнула вона і, змовницьки підморгнувши, зникла.

До десятої вечора я сяк-так привів свою зовнішність до пристойного вигляду. Але мілкі дрижаки проходжалися по моєму тілу, і тому піднімаючись в сутінках по східцях Леанчиного будинку, я відчував себе відчайдухом, котрий готується у цілковитій темряві стрибнути зі скелі, не знаючи, яка внизу глибина води і чи є вона там взагалі.

Адміністратор чомусь мовчав і коли господиня власноручно відчинила двері, я збагнув, що вся домашня кібернетика просто вимкнута. Неможливо було зосередитись та вирішити, як поводитися, особливо за таких таємничо-інтимних обставин, і коли Леанка запропонувала невеличку екскурсію по будинку, я радо погодився. Весь час, поки ми оглядали чудову бібліотеку старовинних книг, невеличку збірку досить непоганих картин та кераміки і вже зовсім крихітну оранжерею з рідкісними кліотійськими рослинами, в моїй душі продовжувала точитися безмовна боротьба. Нарешті ми опинилися в Леанчиній кімнаті, і тут вона, загадково посміхаючись, попросила мене заплющити очі. Я покірно виконав наказ, а коли через хвилю щось блимнуло і почулося: «Все, розплющуй!», навколо нас чорніла бездонна космічна пустка, поцяткована блискітками-зорями, а прямо переді мною погрозливо витягувала клешні-протуберанці яскрава розпечена куля.

— Ну що, Артеме, я добре змоделювала? — почувся десь зовсім близько тихий Леанчин голос. Вона стала поруч і, взявши мене за руку, ніжно-запитливим поглядом подивилася в очі. — У вас на Межі є щось подібне?

— Леа… Леа… — тільки й зумів видушити з себе я. Лише тепер я відчув по-справжньому, як шалено, як несамовито, як