Олександр Миколайович Левченко - Вічний рух

У кімнаті миттю здійнявся неприязний гул, а Богомил підвівся із таким виглядом, що, здавалося, зараз знепритомніє.

— Припиніть, хлопці, знайшли, де зводити рахунки, — несподівано подав голос Вітторе, і всі повернулись до нього. — Можливо, в дечому Артем і правий. Це питання дійсно варто обговорити в широкому колі.

— Та ти що, Вітторе, збожеволів, — засичав на приятеля Богомил. — Хочеш на догоду цьому… завалити всю нашу справу?

— А ти знаєш, як інакше вийти з такої ситуації? — холодно поцікавився Вітторе.

— Знаю, — несподівано твердо відказав Богомил, і враз у кімнаті стало тихо-тихо. — Треба провести акцію негайно, сьогодні ж, а до її завершення того… — він кинув на мене, — ізолювати… Хай потім доносить, якщо зможе…

Єдині в кімнаті двері, що виходили до прес-залу, різко відчинились і до кабінету швидким кроком увійшла група чоловіків у однакових сірих костюмах. Зупинившись неподалік від столу із закам’янілим керівництвом, один з них витягнув із кишені невеличкого червоного жетона і, продемонструвавши його присутнім, суворим тоном мовив:

— Служба безпеки!

Хтось із радикалів злякано зойкнув, кілька чоловік підсвідомо звелися на ноги. Раптом один із них кинувся до розчиненого вікна. З гуркотом впав стілець, почулися мимовільні вигуки, і хоча співробітники безпеки виявились проворнішими й в останню мить схопили втікача, інцидент на кілька секунд прикував до себе загальну увагу. А коли щось легенько клацнуло, не кожному навіть вдалося помітити спину Богомила, яка промайнула у невеликому овальному отворі в стіні, що невідомо звідки там узявся і через мить з тим же сухим клацанням зник.

— Гей, Романе, пильнуй виходи, — скоромовкою проказав роздратований блондин кудись собі в комір. — У нас тут один втік.

Несподівано десь за стелею почувся тихенький гул, який відразу ж затих, і один із співробітників, що стояв найближче до вікна, швидко виглянув назовні.

— Капітане, — винувато повідомив він через хвилю, — у них на даху був захований аеромобіль…

Блондин коротко хекнув.

— От шмаркачі, — втомлено промовив він сам до себе, — і хто б міг подумати… Знаю, знаю, — знову кинув у комір і звернувся до нас: — Ось так, панове терористи, закінчились ваші ігри…

— Зараз подадуть карету, і всі ви поїдете до нас у гості, — продовжував блондин, обводячи присутніх проникливим поглядом, і раптом наче спіткнувся, зустрівшись очима зі мною. — Ох, ледь не забув…

Він рушив до мене, і з кожним його кроком в душі міцніло відчуття, що все ж недаремно я так уперто боровся проти Богомила.

— Ви можете йти, Артеме, — промовив молодий офіцер. — І — спасибі!

— За що спасибі? — тихо вразився я, механічно потискуючи простягнуту руку.

— За те, що не забули про свій обов’язок, — усміхнувся капітан, — обов’язок бути людиною.

В душі спалахнула радість, що мені так легко вдалося виплутатись, однак, дивна річ, це тривало всього лиш коротку мить. Несподівано я відчув себе боягузом, котрий покидає в біді своїх товаришів, і винуватим поглядом обвів їх обличчя.

— Вибачте, хлопці, я повинен залишити вас, — у моєму голосі прозвучали виправдальні нотки, начебто це я сам, своїми власними діями призвів до такого сумного фіналу.

Ніхто з радикалів не відповів. Вони дивились на мене хто байдуже, хто заздрісно, а хто насторожено і навіть підозріло, і лише Вітторе невесело посміхнувся та відказав:

— Ну що ти, Артеме, це ти даруй, що я втягнув тебе в таку неприємну історію…

На душі полегшало, і я вдячно кивнув Вітторе, однак відчуття якоїсь провини перед хлопцями не зникало, і резиденцію радикалів я залишив пригніченим. «Все, скінчились безтурботні ігри в політику», — несподівано з гіркотою подумалось мені.

Косе проміння Феба і видовжені тіні від дерев та будівель нагадали про сьогоднішнє побачення з Леанкою, і, щоб позбутися гнітючого настрою, я вирішив, за звичкою, пройтися пішки.

В усьому тілі відчувалась незрозуміла втома та спустошеність, і навіть думки лише торкались наболілих тем і, не заглиблюючись в них, відразу ж перескакували далі. Смерть батька, ситуація на Кліо, ненависть Богомила, стосунки з Леанкою, дивний провал акції крайніх радикалів та ще багато-багато іншого — все це кружляло над головою, не даючи ані спочинку, ані можливості в чому-небудь розібратися. І коли я проминав собор пресвятої Діви, мій душевний неспокій потягнув мене до цього споконвічного прихистку.

Просторий зал. Прохолодна напівтемрява, посилена близькістю сутінок. Приємний легкий запах. Я трохи постояв при вході, звикаючи до слабкого освітлення, і, знову підкоряючись внутрішній владі, попрямував до великої картини у товстій золоченій рамі. Красива молода жінка з немовлям на руках лагідно дивилась на мене, тамуючи ледь помітну посмішку в кутиках рота, а за її спиною зеленіли ниви, квітли сади, а ген, на самісінькому обрії, жадібно ловила проміння Феба старовинної конструкції геліостанція. Я зачудовано оглядав творіння рук невідомого художника, коли раптом за спиною почувся легкий шурхіт, і тіло інстинктивно повернулось на звук. Переді мною стояв Найсвятіший Отець.

— Доброго вечора, сину мій, — першим привітався він, і в його погляді справді було щось батьківське.

— Доброго вечора, пане, — неслухняним язиком видобув я із себе. — Даруйте мені, може, я щось зробив не так…

— Не хвилюйся, сину мій, ти не вчинив нічого поганого, — заспокоїв мене Вільгельм. — Наш храм відкритий для всіх, хто має Бога в душі, а для цього не обов’язково бути навіть віруючим. Це швидше я повинен вибачитись за те, що не зміг байдуже дивитись, як ти розглядаєш нашу найціннішу реліквію.

— Найціннішу реліквію? — перепитав я.

— Ця чудова річ була написана майже три століття тому на самому початку періоду Колонізації. — Отець поглянув на картину з такою любов’ю, що в мене аж потеплішало на душі. — В ній відобразилась віра наших предків у те, що Кліо стане колись квітучою оазою, а життя кліотійців буде прекрасним та щасливим…

Тон, яким він завершив фразу, так явно виказував його ставлення до сьогодення, що я не міг змовчати і, старанно підбираючи слова, відказав:

— Ну що ж…