Галина Василівна Москалець - Гірчичне зерно

голові від плавності ліній поля, вузьких смуг ярів і лісу, який перетинала дорога в місто С. Гори і ліс закривали місто, що було там, де сонце заходило влітку.

«Болить, тату!» — зойкнув менший хлопчик.

«Що?» — похопився він.

«Ти мені здавив плече».

«Я не хотів, синку. Давайте сядемо. Такого ви ніде не побачите. Тут починаються наші гори…»

Прокукурікав півень. На дерев’яній сірій церковці, що виглядала з жита по той бік поля, блищав хрест.

«А що там?» — показав рукою старший.

«Село. Лопушна. Ось бачите стежечку в житі? Нею можна туди дійти».

«А ми підемо?»

«Ні. Я вам покажу Вербовий потік. Коли ви підростете, вийдемо аж на саму гору».

Вони знайшли місце, яким легко було перейти через потік. Чоловік хвилювався, коли вів хлопців по краю глибочезного яру, на дні якого дзвеніла вода. Під буками не росла трава. Земля була встелена їхнім чистим сухим листом, і він шапкою нависав над жовтою стіною яру. Глина обсипалась, оголюючи коріння дерев, що росли на краю, і вони падали вниз. Деякі з них були такі великі, що вершками зачіпались за другий берег.

«Тепер, якщо йти вниз, — пояснював він, — потік виведе вас просто в поле, а звідти вже видно Уріж. У горах важко заблудитись».

«А що таке „заблудитись“?» — спитав Гриць, котрому було тоді п’ять років.

— Я б пішов з тобою до Вербового потоку, але тоді б нам довелось плентатись. Ліпше йди сам.

— Та я заблуджуся, — посміхнувся Грицько.

— Ти вже знаєш, що таке заблудитись?

Син не зрозумів.

— Я б хотів у лісі збудувати курінь і трохи пожити без людей.

— Чого ж ні? Якраз над Вербовим потоком міг би поставити.

— Я щось пригадую, наче крізь сон, коли ви нас водили туди в дитинстві. Тільки не пам’ятаю, чи мама була з нами.

— Ні, мати ніколи не бачила Урожа. Вона встидалася, що я хлопського роду, хоча уже тоді можна було не встидатись. Та й мала слабе здоров’я, — виправдовуючи жінку-чужинку, сказав Басараб.

— Е, тату, при чому тут слабе здоров’я! — скривився Гриць. — До Бразілії їхати мала здоров’я. Якби брат не заслаб, жили би тепер за океаном. Наша мама хотіла розбагатіти. Їхати у вагоні для худоби з хлопами не повстидалась.

— Ми їхали у третьому класі.

— Один дідько! Зрештою, вічна пам’ять нашій матусі. Я досі не можу їй пробачити, як вона не пускала нас бавитись з хлопцями, бо ті «нам не рівня». У дитинстві хочеться демократизму, а потім — щоб тебе поважали, якщо вже не доробився ні маєтку, ні становиська.

— Правда кажеш, — лукаво підтакнув Михайло. — Тому я й радів, коли міг з вами втекти кудись.

— Мушу вам сказати, таточку, — в тон йому мовив Грицько, — що ні мамині, ні ваші надії ми не виправдали, особливо я. А братик, якщо сюди й заявиться, то, даруйте, хіба на ваш похорон, з надією, що виторгує за хату кілька соток.

— Хата твоя, навіть коли поїдеш…

— Хай бог мене скарає за підлу думку, але я цього сподівався. І дуже хотів застати вас живим. Не думайте, я не просив би вас. Я мовчав би як риба.

— Завтра ж перепишу хату на тебе. Навіть якщо матимеш інший дім, завжди знайдеться хтось, котрий міг би тут жити. Скільком людям не вистачає даху над головою… Я боюсь, що помру не тут. Щоб тут жити, треба бути господарем, а не дачником.

— До брата поїдете?

— Не знаю, — сухо кашлянув старий, і перед очима його постали в жовтих патьоках стіни корпусу будинку для престарілих, де він нудив світом, не чекаючи ні листів, ні відвідин, лише смерті…

«Тату, ви завше були самі по собі,— казав йому старший син, викладаючи на вкритий вилинялою цератою стіл гостинці: помідори, півторта, ковбасу — все нестравне для старечого шлунка. — А мені страшно подумати, що хтось дізнається, де живе мій батько. Останній раз вас прошу: перебирайтеся до нас, бо я сюди більше не приїду. Я слабий роблюся, коли вас тут бачу. Мені повіситись хочеться!»

«Бійся бога, що ти береш собі до голови! Я сам хотів тебе просити сюди не, їздити. Я ще годний бодай раз у місяць до вас навідатись».

«Не любите ви мене, тату, — трохи спокійніше відказав син. — Це все на зло. Ви хочете принизити мене. Жебраком легше жити, ніж в достатку. Нема тепер жебраків. Усі рівні. Хто має клепку в голову, той живе краще. Я ще совісті не втратив, хоч маю і дім, і машину, і гроші на книжці. Мені серце болить за вами. Ви ж самі себе принижуєте, ставите на рівні з тими, у кого діти-падлюки! Виходить, я теж падлюка? Я зроду-віку ніколи не чув, щоб отак себе добровільно поховати у цьому… смітнику…»

«Я не хотів би завдавати клопотів своїм дітям…»

«Які ми гонорові, як кажуть в Урожі! Та якби я хотів, вас би вигнали звідси. Займаєте чиєсь місце, вам це ніколи не спадало на думку?»

«Спадало. Своє місце трудніше знайти, ніж розбагатіти. Я ще не знайшов його».

«Чесне слово, якби я не був вашим сином, то подумав би, що ви від старості помішалися!»

Михайло Басараб дивився на сина спокійними очима і хотів, щоб цей чужий