Василь Биков - Круглянський міст

Але Данило, як і раніше, непорушно сидів на своєму кожусі і лише нахабно посміхався маленькими серед чорних дрімучих космів очима.

— Давай! — крикнув Степан.

— А не кричи. Он командир іде.

Справді, збоку від них над розчепіреними гілками сосонок з’явилася голова Маслакова.

— Товкачу, сюди!

— Давай! — з останньою рішучістю гукнув Степан, але тут же зрозумів, що марно і, затамувавши в собі кривду, подався до Маслакова. — Ну, почекай!..

Маслаков уже був повернувся, щоб іти, як ззаду, хапаючи кожух, сумку і обріз, за ним кинувся й Данило.

Не тямлячи, в чому справа, командир спинився, зійшов нижче до партизана, і коли Стьопка, постоявши, також вернувся до нього, Маслаков уже прикріплював на шапку ту його зірку.

— Ну, дякую. А де взяв?

— Та он Товкач подарував, — хитро мружачи щілинки-очі, невинно сказав Данило.

«От падло!» — подумав Стьопка, але не сказав нічого. Для Маслакова зірки йому було не шкода — Маслакову він оддав би й шапку. І все-таки хлопцю стало чогось ніяково і — головне — кривдно.

Бралося на сутінки, у хвойнику помітно темніло, небо скрізь застилали хмари, декілька крапель упало на шию і руки — очевидно, збирався дощ. Перший весняний дощ, не холодний і без вітру; йому, в пам’ятку, колись раділи люди, бо після все наввипередки зеленіло, аж лопотіло, пускаючися в ріст.

Тепер, однак, дощ не радував, здається, — навпаки, навіть стривожив командира групи. Все в тому ж сосняку Данило зі Стьопкою зійшли на верх виспи і слідом за Маслаковим опустилися на коліна під крайньою від прогалини сосенкою. Поряд сидів Бритвін і нерухомо зорив кудись між соснового гілля.

Вдалині були дорога і міст.

— Ну що? — тихо спитав Маслаков. — Не видно?

— Ні біса не розібрати. Якби бінокль…

Затаївшись, вони вглядалися туди, де світлувата стрічка дороги, виринувши з сосняка збоку від цієї виспи, бігла по невисокому на лужку насипу до моста — довгої сірої споруди з колоддя, що виглядала звідси ніби величезний черв’як, який сповз із дороги до води і спинився.

— Треба йти, — сказав Маслаков.

— Тепер? — насторожився Бритвін, не відриваючи погляду від потемнілої вже вечорової далечі.

— Ну а коли ж? Поки дощ не розійшовся. А то намочить — не підпалиш.

— Та ну ні, — подумавши, сказав Бритвін. — Тепер я не піду.

— Можеш не йти, — починаючи нервуватися, кинув Маслаков і піднявся. — Даниле!

Данило випростався на колінах, але не встав.

— Так у мене ж обріз.

— Ну то й іцо?

— На якихось двадцять кроків, не більше. Коли що, то й не поцілиш, мушки ж нема, — заговорив він якимсь не своїм, наче винуватим голосом.

Маслаков тихо вилаявся і вхопив каністру.

— Товкачу, гайда!

Стьопка встав, неприязно, майже з ворожістю зирнув на Данила. Хлопцю також було мало радості відправлятися тепер, як ще не стемніло, по голій дорозі добру версту на видноті, але він найбільше не хотів, щоб те помітили інші. Він був готовий. Особливо, якщо з Маслаковим — хай ці герої сидять ззаду і чекають.

На ходу він перехопив у Маслакова каністру, вони рішучим кроком видерлися з хвойних заростей на узлісся і опинилися на луговині.

Дощик уже сипав — дрібненький, але шпаркий; далечінь за річкою застелило туманом, у ньому потьмяніли і міст, і заплава, і весь той берег з Круглянами. Загалом це було й непогано, здалеку їх на мосту не вбачать, загорілося б тільки дерево…

Бритвін з Данилом зосталися на узліссі край дороги, а Маслаков зі Стьопкою майже підбігцем попрямували дорожнюю узбочиною. Мимохідь Маслаков декілька разів озирнувся, і в тих його позирках Стьопка згледів тривогу. Воно й зрозуміло: виходило не так, як було в думках, додавалися ризики, надія на успіх меншала. По суті, вони діяли тепер на славетний «нехай», навмання, хоч видимої небезпеки поки не відчувалося, негода добре ховала їх — а може, і пощастить? Відкладати ж навряд чи буде розумно, бо коли розійдеться дощ і намочить на мосту грязь та колоддя, скільки тоді потрібно буде чекати, допоки все це висохне. Знову-таки — тепер сприяє Великдень: все ж поліцаям також охота посвяткувати.

Стьопка ледь устигав за Маслаковим, вони вже майже бігли, командир раз по раз озирався, та на дорозі, здається, було пусто.

— Саме такий час, панімаєш? Удень там їх варти нема. А на ніч іще не встигли. Якби ж не дощ оце.

Вони все намірялися бігти, але Маслаков умисне стримувався — либонь, щоб не відриватись од Стьопки або не викликати підозру, якщо хто з’явиться назустріч. Автомат свій він тримав напоготові, прикладом під пахвою. Стьопка гвинтівку ніс на плечі, чіплянка її десь на шиї стягувала шкіру, чиряки на шиї боліли, але він не міг навіть зупинитися, щоб змінити руку з каністрою.

— Ти по верху. А я внизу. Поллєш, а я знизу підпалю. Тільки акуратно, щоб на землю не лилося. По колодах.

— Знаю.

— Крайню від води опору. Загориться! Повинна загорітись. І поглядай за міст. Щоб з Круглян хтось не наскочив.

У вищирений Стьопків чобіт набилося піску, нозі стало мулко, хлопець трохи накульгував. Соснячок зостався вже далеченько ззаду, вони були одні на пустій дорозі; дощик якось роздумливо лопотів по дорожньому пилу, який смердів, беручися зверху мокрою віспуватою скоринкою.

Міст був близенько, вже видний став парапет, частка його була обломлена з кінця