Василь Биков - Круглянський міст

і щоб не пропасти з голоду, він рушив з міста в село під Лепель, де — тьмяно пам’ятав — була якась материна рідня, напівзабута тітка Степанида. Добиратись довелося майже скрізь піхотою, крізь грязьку пізню осінь; його брезентові туфлі розвалилися через два дні, хлопець простудився і якось, заночувавши в крайній біля рову хатині з обмазаними глиною кутами, так і не встав ранком. Жаліслива, сприйнятлива до чужої біди бабка Устинка виходила його, відігріла на печі під кожушком, відпоїла липовим наваром, і він далі вже не пішов, зостався до весни в цьому містечку над голою нечистою яругою, куди виливали помиї і скидали постріляних поліцаями собак. Видужавши, Степан, щоб не бути дармоїдом, узував баб чини чоботи, кожушок, брап у сусідів санки і їхав через поле в лісок по дрова або за шматок хліба носив містечківцям воду з рівчака. Добував з буртів бульбу, якої тоді багато зазимувало в полі. Так і жили. А поруч, за три двори, хмільно розкошував у приймаках колишній лейтенант Володька, дружок, який, пересидівши зиму в сільмагівської продавщиці, навесні подався в поліцію і почав жартома і всерйоз чіплятися до хлопця. Він дошкуляв хлопця його незаконним мешканням і тим, що в нього не було документів, казав, що таких, як він, наказано збирати по селах і відправляти в район, і якщо він, Володька, не арештовує його, то лише по своїй доброті, яка, одначе, не безкінечна. Поліцай домагався від Стьопки найрізноманітніших послуг: чи то сходити до сусіда-інваліда, щоб вивідати щось, чи то під ранок попильнувати дорогу на виїзді з вулиці чи насікти дров і майже кожного дня здобувати горілку. Степан остерігався Володьки і до часу мусив слухатись, хоч зненавидів його так, що цієї ненависті не переборов і гострий жаль до Устинки, одинокої сіромахи в похилій хатині. Одного разу, поки поліцай після нічного схову-засідки мився у дворі біля порога, Стьопка просто з лави взяв його заряджений карабін і крізь дірку в сінях шмигонув у рівчак, щоб більше сюди не повернутись…

Одначе Маслаков з Бритвіним барилися щось: не йшли і не гукали, Данило так навіть уже й похропував під шапкою. Стьопка потягнувся ногою і разів зо два тихенько штурхонув його постоли — Данило прохопився, спантеличено позиркав наокіл осоловілими від сну очима, але, заспокоївшись, знову ліг на спину.

Стьопка тугіше підкрутив дротину на чоботі, поколупав гілкою землю, потім зайнявся своєю злощасною гвинтівкою. Спершу привідкрив затвор — рукоятка пругко, майже без шуму ворухнулася на скосі — зі щілини магазинної коробки з готовністю виглянули гострі дзьоби куль. Не досилаючи їх у патронник, Стьопка бережно засунув затвор. Затим він дістав ножик — сточений довоєнний сільпівський складень з пласкими колодочками — і з нічого робити поскріб ним ложу. З-під бруду, решток зчорнілого лаку й замазки пасмугами засвітилося міцне сухе дерево, і Стьопка майже із захопленням взявся скоблити — обновляти брудний, почорнілий приклад.

Бритвіна все не було, а Данило, виявилося, більше не спав — тихо полежав кілька хвилин і глухо обізвався:

— Чого вони там?

Стьопці здалося, що він це спросоння, але Данило, вслуховуючись, уважно дивився в сосняк.

— Хто?

— Та вороння. Сходити, може, люди…

Справді, все в тому ж місці в гущині чулася пташина вовтузня, а часом короткий лопіт важких воронячих крил; десь біля того ж місця застрекотіла сорока — певна ознака лісового неспокою, якщо не тривоги. Стьопка встав і з гвинтівкою в руках обережно поліз у гущаву.

Ще здаля в чагарнику відчувалася присутність, окрім вороння, іще когось, хоча навряд щоб тут міг бути хтось живий. А ворони все копошилися, одні злітали на верхівки сосонок, інші звідти важко падали вниз. Стьопка підібрав ломачину і шпурнув у пташиний гам.

— Киш ви, прокляті!

Ворони знехотя підхопилися з землі, залопотавши в гіллі крилами, але далеко не полетіли: одні почали кружляти навколо понад узліссям, інші, невдоволено покаркавши, опускалися поблизу на сосняк. Сорока застрекотіла міцніше і тривожніше, але це вже на нього. Стьопка розсунув соснові лапки і з неприємністю спинився, обійнятий не страхом, а якоюсь нерішучістю.

Між сосонок на покритій глицею землі, з якої там-сям пробивалися жовті іскринки курячої сліпоти, лежав труп людини. Тут же топтався величезний крук.

— Киш!..

Крук неохоче озирнувся, переступив і, пругко відштурхнувшись жилавими лапами, замахав крилами.

— Кар-р-р-р, кар-р-р-р…

Стьопка, затамувавши дихання, підступив ближче: труп був давній, мабуть, зимовий чи навіть торішній, якийсь приплюснутой, мовби втоптаний у землю. Одежа на нім, відчувалося, майже струхла. Хлопець недовго міркував, шукаючи відповіді на єдине тепер питання: хто — свій чи чужий? — як раптом угледів під ногами в траві невеликий сіро-зелений клаптик. Тоді він ступив до нього і підняв — це була червоноармійська пілотка, суха і навіть запорошена з одного і сирувата з другого, від землі, боку. Взагалі вона була вже нікудишня, крім хіба червоної емалевої зірки, під якою руділа невелика плямка іржі. Стьопка заглянув під клапани, там була застромлена в підклад іржава голка, обмотана чорною ниткою. Хлопець видрав зірку, а пілотку кинув.

Ідучи вгору, туди, де залишився Данило, він думав, що зірку треба почистити від іржі, і тоді можна буде прикріпити до шапки, а то за рік партизанства він так і не здобув собі жодних військових відзнак. Зрештою, не багато їх було і в інших.

Данило сидів на своєму кожусі і, видно, чекав, углядаючись у його бік. Стьопка махнув рукою і показав знахідку. Данило відразу простягнув широку, волосату руку.

— Ану…

— Ціленька, командирська, певно.

Взявши зірку, Данило якийсь час із цікавістю покрутив її в руках.

— Ага… Іч яка… Хороша зірочка.

І, нічого не кажучи більше, на очах у хлопця сунув її в кишеню своїх суконних, густо залатаних штанів.

— Це ж моя! — розгублено мовив Стьопка. Данило вискалив довгі прокурені зуби.

— Ги! Була твоя, стала моя.

— Ти що? Віддай!