Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

Кость почухав потилицю, далі поклав пальця на губу; довго отак сидів і враз щасливо осміхнувся.

— Хай у них буде Явтух, а ми придумаємо таке… таке… — Очі у нього заблискотіли, він підсунувся до Костя, торкнув його за коліно. — Пам’ятаєш, Хрисанф Іванович розказував про капітана Скотта й Амундсена, як вони Південний полюс відкривали. Той — так, а Амундсен — з собаками…

Кость підвів на Сашка очі. Спочатку ці очі нічого не розуміли, згодом в них блиснув здогад.

— Це щоб і ми на собаках?!

Ось що сталося наприкінці такого звичайного в хлоп’ячому житті дня.

З самого ранку Пилип і Хома заклалися, хто більше назбирає індустріальних виробів — Пилип болтів і гвинтів чи Хома гайок, шайб і подібного металу з дірочками посередині.

У хлопців путніх кишень не було, бо штани лежали в рюкзаках, чекаючи парадних випадків, а в трусах хоч і були невеличкі кишеньки, та ніхто ж їхніх потужностей не розраховував на індустріальні вироби, хіба що на носовички або, в крайньому разі, на рожеві мишенята й іржаві вухналі.[3]

Хома знайшов мотузочок, зробив з одного боку петельку, а з другого зав’язав вузлик. Вийшло путо для коней. Коли знайде гайку, то наниже її, як намистину, на путо, путо застебне і — через плече!

Пилип зробив інакше. Він за допомогою швайки приладнав до пояса чотирнадцять петель. Як засуне з півдесятка-десяток гвинтів у петельки, то вже на ньому буде не пояс, а патронташ.

Рушили в дорогу, і Пилип та Хома з головою поринули в змагання.

Куприк чимчикував поруч Женьки. Обидва по черзі дмухали на гороб’ячу пір’їнку, щоб вона геть одлетіла. А вона не одлітала, все лізла в носа.

Тимофієві було ліньки щось думати і щось робити. Він брів посеред дороги, вибираючи місця, де найбільше нагрітої сонцем пилюки.

Оля й Люся шукали квітів понад пшеницею і пискотіли.

Явтух ув’язався за Тимофієм й ліниво плентався, бо мав відчуття повного задоволення, як і Тимофій.

Білан ішов за лівою ногою Григорія Савича і думав про світ. Світ великий, за день і півстепу не оббігаєш. І цей великий світ доля обертає ні на що, бо йди за ногою Григорія Савича і стеж за дурним Явтухом!

У Григорія Савича були свої думки: скільки клопотів з цією експедицією, з Женькою, Тимофієм! Женька вродився неслухняний, Тимофій ще гірший. Він мало чим цікавився і хоч любив дарувати, так добрий був не за своє. Люсю Григорій Савич любив, бо була спритна і ніколи ні на кого не скаржилася. Оля зворушувала його своєю несокрушимістю. Лице у неї було пшеничне, щоки рум’яні. Коли Оля довго тряслася на грузовику, щоки від цього у неї починали боліти. Як же їм не боліти, коли то пампушки, а не щоки! Григорій Савич посміхнувся і ще раз глянув на товстенькі Олині щоки.

А потім знову думав про те, як всіх цих хлопців і дівчаток навчати, як прищеплювати їм кращі людські почуття і погляди. Як цього навчитися? З досвіду він знав, що це дуже тяжке завдання. Всі учителі беруться за нього, а чи дають зусилля, прикладені ними, потрібні наслідки? Хіба ми не бачимо раз у раз, як з школи виходять бузувіри, лихі люди, злостиві й ледачі? В інституті Григорій Савич думав, що з хлопців легко робити людей, треба тільки з повним серцем взятися до діла. А от спробував, і виходить — не легко!

За тими думками він частенько і про Ієреміаду забував. Та ненадовго.

Згадував її Григорій Савич завжди дуже гарно. Розгортаються якісь кущі, і з них прозирає обличчя. Це обличчя — Ієреміади. На ній біде плаття, блакитна косинка. Косинка поволі стає прозорою, серпанковою, і серпанок цей уже не косинка, а марево. Марево це тремтить, гускне. За ним ховається лице Ієреміади, потім знову з’являється.

Григорій Савич сумко хилив голову. «Не піде вона за мене. Вона — красуня. Як іде по вулиці — всі обертаються. А я — що? Звичайний собі учитель, такий убогий духом, що навіть дітям ради не дам. Де вже мені думати про неї. Краще забути».

Це так думав Григорій Савич. А що ж думала Ієреміада?

Додому на літні канікули Ієреміада примчала тоді, як Григорія Савича й слід прохолов. Коли вона це побачила, то серце її ураз стислося, що аж сльози з нього закапали. «Я так поспішала до нього, а він — не діждався, втік, повірив у якогось студента Колю, котрого і на світі немає! Навіщо мені той студент Коля, коли я люблю тільки Григорія Савича? А коли й розповідала про нього, то тільки тому, що боялася: догадається Григорій Савич, що я не когось люблю, а його. А я не можу так. Від сорому згорю. Хіба ж може дівчина перша сказати хлопцеві: «Я люблю тебе»? Ні! Ніколи вона цього не зможе. Бідолашні жінки, ми повинні завжди вигадувати, щоб ніхто не догадався, що за тією вигадкою сховано».

Ієреміада спочатку трохи поплакала, потім її за серце вхопила злість. «Та й ти добрий, — накинулася вона в думці на Григорія Савича. — Інший вже давно догадався б. А ти віриш дурним байкам про студента Колю, тьху на тебе! Коли ти такий, то зовсім не буду тебе любити, не потрібний ти мені».

Ієреміада витерла сльози, умилася, глянула в дзеркало — чи дуже заплакані очі, і сказала собі: «Минулого року влітку топтав за мною стежку тракторист Олег Кучерявий. Тоді я його прогнала, а тепер проганяти не буду. З ним у кіно ходитиму, у клуб, на танці. Хай тоді поскаче Григорій Савич!»

Увечері справді прийшов Олег Кучерявий з хлопцями й дівчатами. Пішли в кіно. Потім танцювали в медсестри Каті. У Каті була своя радіола