Олексій Михайлович Волков - Виконавець

Я зупинився. Тепер ліхтар горів поруч, і пса було добре видно на краю дороги біля кювету під похиленим парканом. Він стояв, опустивши голову, і чекав. «Чого ж ти чекаєш?» — думав я, вгамовуючи свої почуття, які наче хотіли роздерти мене на шматки. Ноги тремтіли, думки заклякли. Раптом на сусідній вулиці почулись голоси — чоловік та жінка. Вони швидко наближалися, щось жваво обговорюючи. Я мимоволі глянув туди. Зараз вони вийдуть з-за повороту, ну! Я озирнувся на нього. Під парканом уже нікого не було. Він утік, точніше зник. Тепер його не було ніде. Чоловік та жінка вийшли на вулицю і пройшли повз мене, здивовано зиркаючи та оглядаючись на мою застиглу під ліхтарем постать.

Наступний день я провів у місті. Ніч минула практично без сну. Я відчував, що він десь там, у темряві. З якоїсь причини він повинен завжди бути поблизу мене. Чи стримають його стіни? Світла я не гасив. Жахлива ніч…

Мені вдалося не впасти у розпач, розуміючи, що це може занапастити. Я повинен був знайти якийсь вихід з цієї неймовірної ситуації. Та разом з тим я не вірив у себе. Усвідомлювати свою безпорадність виявилося жахливим відчуттям. Я наче був у літаку, що залишився без пілота, або серйозно хворим, який залишився без лікаря, мене переслідував жахливий привид, і я не знав, звідки він узявся і чого від мене хоче. Думки про логічне завершення напрошувалися самі по собі. Я — приречений. Мені терміново потрібен пілот, мені терміново потрібен лікар, терміново потрібен… Хто? Хто міг на цьому розумітися? Чаклун? Маг? Екстрасенс? Де його взяти? Яка нісенітниця! Словом, фахівець у сфері аномальних явищ. Я згадував і згадував замітки, статті з газет і журналів, які іноді потрапляли мені на очі. Напевно, з них я не дістав би для себе найменшої користі, навіть якби перегорнув усі газетні підшивки в обласній бібліотеці. Хоча, власне, цей метод я випробував також. Але все було марно. Я повертався ні з чим. Але там, у місті, залишилася маленька, наче полум’я свічки, надія. Людину має завжди зігрівати якась надія, інакше не буде задля чого жити.

Ця ідея прийшла несподівано. Там же, у бібліотеці, я написав оголошення такого змісту:

Терміново потрібна людина, яка може надати консультативну допомогу з питань аномальних явищ. Оплату гарантовано.

Тел. 98-65-04.

Запитати Юрія

Шість оголошень я розклеїв у найпривабливіших, як на мене, місцях і два замовив в обласних газетах. А тепер я мусив повертатись. Назад, до нього. В темряву та самотність, де він чекав на мене, безжалісний і неминучий, мов смерть. Сумна перспектива…

Та, попри все, я таки наполегливо шукав вихід. Хай би де доводилося бути і що робити, мій мозок уперто працював в одному напрямі. Напевно, в мене, як і притаманно живій істоті, почав підсвідомо домінувати інстинкт самозбереження, який, немов зелений паросток крізь асфальт, пробивав собі дорогу крізь жах, безсилля та відчай. І я проробляв інші варіанти розшуку компетентної людини. Проста логіка підказувала мені: якщо вже таке трапляється, то серед мільйонів людей я не можу бути єдиним, хто зіткнувся з чимось подібним. Такі люди повинні бути ще. Не виключено, що їх навіть більше, ніж може здатися. А можливо, дехто з них знає, як поводитися в таких ситуаціях, як захистити себе. Та де їх знайти?

А за два дні почалися дзвінки і, сказати відверто, я не чекав, що їх буде стільки. Того дня подзвонило двоє, наступного ще двоє, потім один, а далі аж троє в один день. На жаль, переважно це були несерйозні дзвінки. Більшість тих, хто дзвонив, пропонували посередницькі послуги, тобто підказати, де можна знайти такого спеца, вимагаючи за це винагороду, до того ж наперед. Хто просив п’ятдесят карбованців, хто сто. Один навіть замахнувся на двісті. А один жартівник повідомив відразу — Хабаровський край, селище Кедрове. Напевно, він дзвонив не з власного телефону. Був і такий, що розпитував, у чому полягає моя проблема. Він назвався екстрасенсом. Коли я пояснив йому в загальних рисах, порадив «тій людині» (я розповідав йому ніби про свого родича) звернутись до психіатра. Ще один пропонував сеанси гіпнозу за досить високу платню, але все це було не те, я відчував. А дзвінки поступово ставали дедалі рідшими. Бували дні взагалі без дзвінків, тоді надія поступово згасала. І мене брали сумніви, чи варто вести ще якісь пошуки. Адже почнуться знову безглузді розмови з далекими від цього, несерйозними людьми, які навіть не уявляють, як виглядає близька, невідступна і незрозуміла біда.

Та ось, нарешті, пролунав саме той дзвінок, якого я так чекав, на який готовий був молитися. Це сталося з самого ранку, щойно я з’явився на роботі. Я зняв трубку. До мене привітався жіночий голос. Сказали, що дзвонять за моїм оголошенням.

— Дуже радий, — відповів я, проте в моєму голосі, напевно, відчувалася підозрілість та недовіра. Мимоволі згадувалися попередні дзвінки. — Ви і є той спеціаліст?

— А ви що ж думали, його секретарка? — вона коротко засміялася. — Ні, це я сама, хоча, можливо, і не той фахівець, якого ви шукаєте. Однак, коли прочитала ваше оголошення, вирішила зателефонувати.

— Тоді скажіть кілька слів про себе — хто ви, де працюєте, ну, ви розумієте? — я затнувся і невдало замовк. Важко було сподіватися, що таким фахівцем виявиться жінка.

— А може, краще ви розкажете, в чому полягає ваша справа? — запитала вона. — А я вам скажу, чи зможу бути для вас корисною.