Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

- стій! Скажи спочатку, що було в шлунку… ні, я сам скажу. Вінегрет, оселедець маринований з цибулькою, олів’є з докторською ковбасою, котлета по-київськи… якщо я не помиляюся, то з картоплею «фрі». Ну і мінімум грамів двісті п’ятдесят, а то і триста горілки. Повечеряв десь за годину до смерті, так? Конкретно - в ресторані «Дина-МО». Чистив зуби шматком бланку рахунку.

- Сирота, з тобою нецікаво. Мене давно попереджали. Ти все наперед знаєш. Хоча ні - не все. Їв і справді за годину до смерті. Стосовно вінегрету, оселедця і котлети по-київськи ти вгадав, а от із гарніром дав маху. Не картопля «фрі», а рис. Варений рис. Як у їдальні заводу «Транссигнал».

Тут і наш медексперт нарешті голос подав:

- Сирота, тут точно якась нескладуха або, як казали древні греки, трахомудь. Народ у чергу до «Динамо» стає, бо тільки там картоплю «фрі» роблять. Ну, крім «Інтуристу». А тут - рис!

- А як щодо горілки? Пив він її?

- Горілка в наявності, - задумливо сказав прозектор, - але виключно як компонент. Тобто - нею коньяк розвели.

- А чого в цьому «йоржі» більше - горілки чи коньяку?

- Все ж таки коньяку.

- Тоді це точно «Динамо». Бо там офіціанти ще не до кінця совість втратили. В решті ресторанів замість коньяку подають горілку, отим коньяком підфарбовану. А до речі, як щодо олів’є?

Прозектор глянув на нашого медексперта, похитав головою і зронив:

- Старішаємо ми з тобою, старішаємо… Сирота правий. Покійний вечеряв у «Динамо», бо саме там не олів’є подають, а салат «Столичний». Воно начебто те ж саме, тільки замість ковбаси варене м’ясо, ще й трішки підсушене. Хочеш глянути?

- Спасибі, я вже снідав. А як стосовно плеча, конкретно - правого? Мозоль є?

- Кажучи по-нашому, «затвердіння шкіри на ділянці завширшки два пальці». І що це має означати?

- Шановні ескулапи, одразу видно, що в армії ви не служили, хліба солдатського не їли і «через день на ремінь» автомат не брали. Це мозоль від автоматного ременя. Отже, покійний у нас - дембель. І то свіженький, весняно-літній. Бо у тих, кого минулої осені розгрішили, такі мозолі вже розсмокталися. Схоже, що його, голубчика, і справді через день у караули ганяли. І то до самого наказу. Тож статусом «діда» він чомусь не насолодився. Цікава подробиця до біографії.

- Сирота, чому ти не медик?

- Доктор, а чому ви не мент?

- Поговорили!… Що тебе ще цікавить? А, пам’ятаю, ти у нас на слідах від уколів схиблений. Так от, на руках нічого. А от дупа поколота. Нестерильними голками. Пішли покажу. Тільки допоможеш перевернути.

- У мене краща ідея є. Ви тут у себе в морзі місця бронюєте?

- Обов’язково! Чи ми не люди! Як на столах, то майже задаром. А в холодильнику дорожче і тільки по блату. А що?

- Зара скажу. Покійний перед смертю ні на які хвороби не потерпав? Діабет, приміром? Чи «канцер» у завершальній стадії? Чи бодай занедбаний трипер з уразою сечовика?

- Ні, не встиг розжитися. Печінка трохи збільшена, але поки що в межах норми.

- Отже, колов він себе сам і не тому, що боліло, а тому, що це йому було в кайф. А це означає: якби його не зарізали, то він би дуже скоро перейшов би з уколів під шкіру до ін’єкцій у вену. А місце в холодильнику знадобиться мені, бо якщо я доповім про це моєму начальству, то…

- Задушать власними руками? Як байстря в колисці?

- А щоб ви не мали сумнівів. Єдина втіха - від наркоманії, якої в Радянському Союзі немає, Дембеля вже вилікували. Щоправда, у спосіб, який я навіть ворогам не порекомендую.

Прозектор, котрий через щоденне спілкування зі смертю давно перетворився на філософа, підбив підсумки:

- Таке життя, товариші. У кожного своє. У тебе, у мене, у нього он. І у тих, що по столах лежать, теж… було… кругообіг життя в природі. Ой… що я ще можу для тебе зробити?

- Під нігтями подивився?

- Обов’язково. Під мікроскопом. Нічого, крім позаторішнього бруду. Тобто, шматочків чужої шкіри немає.

- Кепсько. Тоді зроби милість - встроми під свій мікроскоп зріз з його шкіри, краще з обличчя, і подивись, чи немає там мікрочастинок піску.

- А як є, то що?

- Те, що вбитий служив у Туркво, себто Туркестанському військовому окрузі. Звідти дебелі своєрідну таку засмагу привозять - сірого кольору. Там такі вітри, що пісок не те що в шкіру в’їдається, а шиби на вікнах матовим робить.

- Самій клопіт з вашими покійниками! В дупу їм зазирай, під мікроскоп стромляй! В роті колупайся…

- У нас усі покійники такі. Люблять пригоди. І не вміють по-людському ні жити, ані помирати. Не навчені. Макаренків поряд не було. Самий тільки дєдушка Каширін із різкою.

- Слухай, ти, Альоша Пєшков, як хочеш, але про те, що покійний був наркоманом, я у звіті не напишу. Бо у тебе самі глупості в голові, а у мене діти.

- Тоді напиши, що покійний помер від розтину.

- А ну тебе! Слухай, давай ні нашим, ні вашим: «сліди від ближче не встановлених ін’єкцій нестерильними голками» тебе влаштують?