Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Отут я недавно заблудився.. Дивно, як можна тут заблудитися, між твоїм театром Скарбка і цим театром Курбаса.. Тоді, після розмови з Брилинським, коли показав мені ту лавку, де ви сиділи на похваті.. щоб вчасно викотити на сцену Троянського коня.. Я вийшов, була неділя, і вже вечоріло — аж перед Оперним купа людей, думаю, може, якісь вуличні музики? Так — але хто б ти думав? Індіянці.. Троє індіянців.. Молоді хлопці, один грає на всіх інструментах — якась велика флейта з хлипкими подувами вітру, бубон гупає.. А двоє, розмальовані червоною і білою глиною, танцюють, мабуть, танець орла.. Бо на хребті у кожного — гребінь з орлиних пер, уздовж хребта.. Звідкись з-під ніг пахкає клубами дим, наче вони виринають з кратера вулкану.. Але ось музика притихла, один, низенький, кругленький дивиться в небо, на зорі, а рукою вперся в землю, наче вхопився за землю — і так завмер.. Щоб набратися сили від землі.. Я відчув, як він напружився.. Це ж тут, під цим асфальтом, кілька метрів успід тече Полтва.. І його рука впилася у її річище.. Майстерна павза.. І раптом він, розмахуючи руками, злітає у повітря і всіма барвами виграють орлині пера у зблисках вулкану.. Флейта землі і флейта неба.. Низькі, наче замкнуті, круглолиці індіянці, мабуть, студенти, десь з Перу.. Як точно він ухопився рукою за цей клапоть асфальту: якраз під ним була уся сила: магма підземної течії.. Ті люди, що зібралися довкола — чи розуміли, за що вхопився той вуличний танцюрист?

Не дивно, що я тоді увечері заблудився десь тут.. Якщо трохи пройти, то ліворуч, здається, мури Бригідок, я там сидів пару тижнів, пам’ятаєш?.. Але десь тут ближче, може, й на місці оцього театру, кажуть, жив Франц Ксавер Моцарт, син Амадея.. Тут, недалеко від Полтви, було вогко, у мряці стояв простий дім, хата.. її завалили десь на початку століття, вже нашого.. Кажуть, у нього були слабкі легені.. І звідси він виїхав вмирати у Баден-Бадені.. Моцарт junior..

Серед ночі прокинувся і ніяк не міг згадати імені афінянина, що позичив півня Сократові — а він нагадав перед смертю, щоб не забули повернути за нього борг.. Я лежав у темряві, мені стало страшно.. Останні проблиски того іншого, стрункого античного світу гаснуть у моїй голові.. А ще ніби він, Сократ, дуже втішався танцем.. Півень танцює й досі, але як вихилявся тоді Сократ?.. Здається, непогано вийшло у Сашка Чоботаря на вечірці у Миколи Кривенка в Києві — голий до пояса, волохатий фавн зі Сократячою головою, після кількох фугасів червоного вина.. Як давно це було.. Тепер він геть закинув скульптуру: його чутливі пальці замість вічної глини пестять соковиті грона винограду у себе на обійсті в Ромодані.. І більше про щось він і чути не хоче!..

Я вже навчився розрізняти у Львові руку Вітвера, і руку Шимзера: на вулиці Шевській, отій, що виходить на Ринок, між першими двома поверхами рельєфи Вітвера, а вище — Шимзера.. Видно відразу, що Вітвер більше тішився еллінами, а Шимзер горнувся до латинян: рука делікатна, тепла — і рука вправна, твереза.. Обоє наче й разом, на одній стіні, а приглянешся — один витанцьовує тобі назустріч, а інший — ховається у стіну, але ще якось невиразно імітує гармонію.. А між ними — сотні літ і глибока прірва.. Тепер фасад весь у риштуванні ось уже кілька років: малярі напевне постараються загладити різницю, стесати до мінімуму.. Теперішня рука любить усе яскраве, гладке, щоб усе було рівненько..

Твій потемнілий образ Спаса, той, що ти найперше перевіз зі своєї батьківщини — я бачив уже не на стіні, а просто на підлозі.. Галя бідкається, що потемнів лик і де-не-де злущився з дошки левкас, і що хоче знайти реставратора, хай підновить.. Якби моя воля, я легко закріпив би ґрунт і промив зверху — то й засвітиться знову і лик, і руки, і шати.. Часом мені здається, що найглибший шар був найкращий, а все решта — то вже пізні нашарування.. Ми знов переживаємо Реставрацію.. У палацах книжки в золоті, сріблі — у синюватих кринолінах витанцьовують мазурку, вальси на сліпучому паркеті.. усі в перуках, масках..

Бачу вирій душі, що його лише раз надивитись можна.. Так називався коротенький фільм твоєї пам’яті, ми з Дарою зняли кілька літ назад, ще коли вона була на Високому Замку.. Вирій душі.. І починався він з тихого, прозорого плеса річки Турянки на Підгір’ї, недалеко вона впадає у Свічу.. У плесі видно тіні дерев, хмари, небо.. Лягає ясний вербовий листок, витончений човник стернує у повільній течії.. Видніє кам’янисте дно, на ньому метнулася тінь риби.. Тепер уже бачимо зеленаву рибу, мабуть, головень з яскравими пірцями.. Риба в теплих осінніх зблисках завмерла.. Задумалась, чи не пора вже відходити на глибшу воду, у глибший сон?.. А потім тиха урочиста осінь кам’яних левів.. На Високому Замку багряні клени, увесь Львів у мареві, он там вежа Корнякта, а он там аж Святий Юр височіє.. Озвався дзвін Кирило.. Його грубий бас обвіває таке ж могутнє листя кленів.. Воно падає і падає.. Листя падає на твій театр, на Оперний.. Листя падає на мідні крилаті статуї — посередині Слава з пальмовою гілкою, ліворуч — Геній драми і комедії, праворуч — Геній музики.. Унизу голуби, люди біля входу до театру.. Між ними кружляє дівчина на величезному білому оґирі, вона ніби хоче верхи увійти до театру.. І всюди під ногами листя, листя.. Величні кленові і каштанові алеї символічно означують вологі, набряклі береги Полтви.. По них гасають фаетони, на конях кольорові китиці, дзвіночки, форейтори гарцюють в капелюхах, з довгими вусами.. Листя летить, падає на Полтву, засипає невидиму течію під асфальтом.. Виринають острівцями бронзовий Шевченко, мармурова Діва Марія, знов бронзова Муза, Міцкевич.. Неділя — коні розлітались берегами Полтви.. Уже ніяке авто їх не спинить, ані червоне світло.. Гучно ляскає батіг — лише вихор: вони і листя.. Голуби підлітають між листям, але недалеко.. Люди наче