Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

і його, і Володю Кашку — далеко над Сеймом живе він, з Великодня до Покрови, в Індії — так називають їхній куток.. Ходить рибалити, Сейм розливається навесні, довкола луки до обрію, навпроти на другому березі — Батурин, палац Розумовського на горі.. Небо, сонце, череда корів прохолоджується у Сеймі.. Віктор передав мені пляшечку прямо звідти.. Бо і я колись у Сеймі ловив рибу руками.. Там вода вирує, тягне у бездонні ями..

Два гостинці я дістав, від двох річок.. Хіба можна сказати, що це не щастя?..

Віктор примчав з Києва, передав мені гостинця, і тоді ж у своєму лімузині відвіз мене з Сихова до театру, я вже запізнювався на вечірню виставу «Чекаючи на Годо».. Він їздить, заплющившись.. Одного разу, пролітаючи з Києва, десь уже за Рівним, він раптом кивнув мені праворуч — он туди, бач, повернула вужча дорога, вона до Грицькового Козина, я був там, це недалеко.. Він був у темних окулярах, може, не хотів мене лякати, що він за кермом заплющує очі..

Я сидів у найпершому ряді і плакав.. Вони запросили мене сюди, на найкраще місце.. Вони були такі ж, як і ми тоді, босі, простоволосі.. Бігають по сцені, а на стінах, обтягнутих сірим полотном, метляються їхні тіні, чорно-білі і хаотичні, наче в німому кіно: тільки малесенький оазис ока для потаємного плачу залишився..

Ярчик Лишега біжить під дощем.. біжить з ровером, він поламався.. Я ніколи не бачив, як він їздить на ровері.. Це в Тисмениці навчився, там уміють все.. Тепер він біжить Стрийською, під крижаним дощем.. Другого листопада, субота, якраз сьогодні, сім літ назад, дощ заливає.. машини тонуть у величезних потоках.. На рамі і на багажнику торби з бульбами ружі — викопані щойно у себе на городі.. бульби жоржин і гладіолусів набрякли, тяжкі як камінь.. Він тягне ровер з торбами намоклого коріння, бо пообіцяв знайомим жінкам викопати їм бульбу-ружу на зиму.. І чомусь саме тепер періщить холодний осінній дощ і заливає його разом з ровером і торбами.. Але він мусить, мусить!.. Уже й так устиг відвезти торбу з обідом для самітньої хорої пані Марії — гречану кашу з підливою, хліб, салат, горня борщу.. А як інакше, вона ж чекала на нього, більше ніхто не принесе, крім нього.. Старі, немічні, скалічені.. кожен день в усі кутки Львова він розносить їм важкі клунки теплої каші, борщу, хліба.. І він уже всюди встиг, і лишилися тільки ці тяжкі зимові квіти.. Викопані на зиму, бо інакше змерзнуть і пропадуть.. Малим він показував нам ляльковий театр.. Поставить табуретку, зверху примостить ще одну, накриється.. А ми з другого боку, усядемся на траві перед хатою.. Дуже любив театр.. З тими важкими намоклими квітами — доля таки наздогнала його вже вдома.. Надто холодний дощ.. надто тяжкі квіти.. упав на самім порозі..

Виходить на середину сцени Назар Гончар: ну добре, а ви що нам покажете? Ніхто ж тоді його не знав.. Худий чоловічок, довгий, у в’язанім перехнябленім ковпаку, збоку мишею проїджена дірка.. Стоїть, стоїть.. Раптом падає ниць.. І все.. Всі аж заніміли від такого.. Той лежить, лежить.. Підвівся і вийшов.. І ані слова — чого, як, до чого.. Він прийшов, хотів до нас на роботу в театр.. Ми його тоді не взяли.. Може, злякалися.. Це мені розповів Олег Цьона, цього літа.. Сидимо увечері біля Дзиґи під парасолею, п’ємо домашнє вино, кисле, аж зуби зводить.. Там і Дара, і Валєра з Танею.. Уже було досить пізно.. Із Дзиґи вийшла дівчина, підійшла, запалює ліхтарик: усередині за шклом плаває свічечка у рідині.. Я кажу: коли не виберемся з Дарою до міста — завжди він тут як тут — десь посеред Академічної або на Ринку.. І всюди наче йде тобі назустріч, і більше жодної близької душі.. І завжди у нього в очах той вічний вираз Дон Кіхота, але стихлого.. Якось, і то вже востаннє, зустрілися в Кабінеті, а потім він каже: ходім, може, по чарочці калганівки.. І ми пішли звідти Валами на Вірменську, у Дзиґу.. І там сіли за столик і мовчали.. А довкола якісь хлопці з дівчатками аж заходились від реготу.. Тоді випили ще по одній.. І далі мовчимо.. Я ніби не дуже й знав його.. Хіба що він недавно з Австрії, там він носив корону міського поета цілий рік.. А недавно його запросили до Ужгорода.. Він почитав вірші свої, а потім пішли купатися на озеро в Ужгороді.. А потім його знайшли в озері горілиць..

Ми з Віктором надвечір прогулюємся над річкою посеред Торонто, її можна перейти по камінцях.. Там могли водитися хіба пічкурі.. І раптом бачу, як здалеку щось темне, аж кипить вода, проти течії насувається на нас.. і навіть він — що ночував на вулкані у Центральній Америці — навіть він завмер.. Ближче.. ближче, один за одним, величезні, боком переповзаючи на мілинах, до нас підходив лосось.. Він бачив таке вперше в житті, такий страх і таке щастя.. На наших очах лосось з Онтаріо, пізньої осени — так, то було на мій день народження — переповзав, летів, перестрибував у своєму вирії до того найдальшого рідного потічка, де він колись народився.. А на другий день викинуло їхні задубілі туші.. Все — вони своє народили, виснажившись до смерті..

Театрик круглий, шапіто, згори запнутий дірявим дермантином, звідти мають світити зорі.. Вистава була довга, аж три години.. Круглий зал оперізували балкончики з гіпсовими гірляндами, колись тут було вар’єте, ще за Австрії.. «Казино де Парі».. Нічний клюб.. Так само, кажуть, веселилися і в «Піонері», де ми з тобою дивилися «Набережну туманів» Марселя Карне.. Я вийшов.. На вулиці вже темно.. довго стояв на хіднику під ліхтарем, може, вийдуть актори, то подякую за гарний вечір і за Годо.. Але щось ніхто не виходив.. Навпроти облетів свіжий тиньк і звідти виліз бляклий напис «Milchhalle»..