Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

зустрівся якось увечері з дивним чоловіком.. Здалеку він спитав мене по-німецьки, чи я маю час, і я йому відповів, що в мене завжди є час, і так ми простояли під снігом цілий вечір.. Одягнутий він у якусь непромокальну хламиду, мало не до п’ят, на голові каптур, довга сплутана борода в інеї, в руках торба.. Ми говорили про інший час, наприкінці він додав, що запросив би мене випити чогось теплого до себе додому, але в нього там під мостом не дуже затишно, хіба що іншим разом..

За якийсь час ми знов зустрілись випадково, майже на тому ж місці.. Він ішов дуже повільно, так, наче щойно спустився з найвищої альпійської вершини, і ледве волочив ноги.. Тепер він запрошує до себе в гості.. Ми підійшли до мосту через Ізар, відразу перед ним звернули на бічну вузьку алею уздовж каналу, темного серед снігу.. Темні, муарові відображення навислих дерев м’яко хвилювали тихі каяки, довгі, як вужі між опалого листя.. Довго ми йшли, дуже довго, він ставав, любувався каяками.. Дійшли до дерев’яного павільйону з великим червоним хрестом на стіні.. Раптом звертає з насипу униз, до ріки.. Чую, він десь внизу, біля засніжених кущів під невеликим деревом: от ми вже й вдома.. З-під куща витяг складаного стільця, сідає.. Перед нами притрушена снігом рінь, водоспад.. Ізар тут, мабуть, ніколи не замерзає.. Дивись, як тут гарно.. Я лише тут можу жити.. Над річкою дихається легше.. Трохи нижче, на броді оддалік, мостилися наніч дикі гуси, лебеді.. Зійшли зорі, лише їх було видно: іній, небо і вода.. Його борода вся в інеї, він присунув стілець ближче до водоспаду, і ніби забув про мене.. Потім, дивлячись на воду, каже: я б хотів, щоб ти тут заночував, щоб ти відчув це все.. Правда, у мене немає ще одного стільця, але там — він показав на темну купу дерев — на тому березі живе мій товариш, ми могли б піти до нього і попросити, у нього є.. Пізніше я шкодував, що не лишився, але тоді.. Тоді я не наважився.. А та ніч могла б мені освітити все життя.. А тоді просто повернувся у нашу нічліжку.. Коли відходив, він навіть не повернув голови..

Іншим разом — це вже було під самий Новий рік — я уважніше придивився до нього.. Він був молодший за мене.. Великі молоді очі, темне сплутане волосся, а спереду, над чолом велике біле пасмо.. Хто ти? — якось він питає.. Я — актор.. Помовчав, а тоді каже до мене: а хіба це гідно?.. Не знаю.. просто отак заробляю собі хліб.. А чому ти тут, а не десь там, у горах — хіба там не краще? Там для мене нема вже місця.. Там уже все переділено.. А де твій дім, батьки?.. Але й туди вже повернутися не міг.. Мені здається якось, коли ми переходили дорогу і він справив малу нужду прямо посеред дороги, він не помічав машин: вони пригальмовували, чекали.. Міг зупинитися, задивитися на небо.. Здавалося, де він став — усюди центр світу, і з ним центр поволі рухається, але не покидає його.. Він рухався, інакше цей світ міг би пропасти: повільно, але рухався.. Від річки вранці і до річки увечір.. А посередині десь на його орбіті стояв кіоск.. Я не знаю, чи давньогрецькі кініки мали свої храми.. Але якщо таки мали, то не більший за той кіоск: щоб там можна було комусь сказати, що він думає про цей світ. Там усередині сиділа середніх літ жінка.. Подивилася великими сумними очима на мене..

Тут досі моровиця.. Люди вмирають ночами, раптово згоряють, переважно молоді.. Я вже третій день не виходжу з дому.. Крізь вікно — безлюдний двір.. Вітер чімхає молоденьку аличу, майже голу.. Поодинока жінка прошмигне з марлевою пов’язкою на лиці, наче мусульманка під паранджею, але білою.. На день народження ніхто й не прийшов, заборонили усякі концерти: уночі знов кілька людей умерли від задухи.. Зателефонував Валєра, він трохи прихворів.. Каже, що в місті дуже гарно, тихо, людей не видно, лише самі голуби.. І то якісь незвичні, руді.. Пізні осінні голуби.. Літають собі, де хочуть..

Прийшов лише Орест.. Колись ми з ним йшли у байдарці Дністром, і нас захопила на воді ніч.. Як гарно, високі скелі каньйону, але їх не бачиш, лише зорі, хлюпають весла, а попереду лиш місяць.. Вже кілька літ він майструє вітрильник.. Коли бачу його, знов виринає Дністер, течія, високий скелястий берег, білі чаплі на скелях.. Навіть коли вітаюся з ним за руку — мені здається, я простяг руку до Дністра і без слів промовляємо своєю мовою, тихим хлюпанням весла.. Він приніс доброї самогонки, від пані Марії і її доньки Гані.. Туди він їздив на храм, якраз на Покрову, коли я їхав на вечір пам’яті Тараса Мельничука, а він у той страшний снігопад їздив до них на храм.. Вони живуть над Дністром, їхній самогон, як вогонь..

Дивись, які в Ореста гарні руки — ми сидимо з Людою за столом, Новий рік у Морозових, у їхнім напівпідвалі.. Вікно геть завалене снігом, і так тісно ми сидимо, тепло, надихано.. І коло себе я бачу його бліду руку, як він бере щось зі столу, велика бліда долоня, рука майстра.. Але тоді я міг і не знати таку саму, іншу долоню Творця, ту мармурову десницю Родена.. Ту руку я раптом побачив через її очі, величезні, ясно-блакитні, з бісиками під довгими віями.. Вона сміялася аж до сліз, це ти її привів у той вечір під Новий рік.. Це ніби мав бути твій новорічний дарунок від великого Театру, вона дістала там свою першу справжню роль.. Тоді ще всі ми були разом, за одним тісним столом..

Напередодні Віктор привіз мені гостинця на день народження від Костя Москальця.. Лише дивись, не випий раніше.. Це вже не вперше привозить пляшку доброго самогону від Костя.. Там, біля Бахмача, — ти ж добре знав