Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

слизьку дорогу, підрулив до свого нового під’їзду. Вимкнув магнітолу і запхав її „морду” до кишені кашемірового пальто. Хвилю посидів, замислившись. З голови не йшла нова сусідка, з якою він познайомився кілька днів тому. Темноволосе світлооке диво на ім’я Мар’янка… Гм, напевно такого жару в ліжку дає аж аж аЖ АЖ… Борису звело подих – він уявив себе поруч (а також ззаду і збоку) оголеної дівчини. Фантастичний вогник нової жінки манив пагубним зеленим болотяним блиском, оманливо засмоктував, вабив незвіданним і таким багатообіцяючим Чимось, магнетично притягував увагу і наївні цивільні думки все більше і глибше.

– Цікаво… – крізь зуби процідив він. – Цікаво, який у тебе бойфренд…

Борис вже ненавидів свого сусіда лютою чорнявою ненавистю. „Майстри розповідали, що панк якийсь… З гітарою вештається. Мабуть, невдаха черговий. Мальчік а-ля Цой.”.

Може б то йому по сраці надавати?

Ет, ні… Зачекаємо. Приживемось, придивимось. В нас вже є певне положення в суспільстві. Не буду опускатись. А дівки і самі на бабло прилітають.

Борис самовдоволено кхекнув, натягнув картуза і вибрався з авто. Любовно обдивився свою Leganz’у і поставив кобилку на сигналізацію.

Пі-піп! – підморгнула фарами коняка.

Борис піднімався по сходах і, обтрушуючи сніг з підошв, важко тупцяв ногами. Зверху клацнули, закриваючись, двері.

„Невже сусідка?” – подумав він і пришвидшив крок.

Але біля дверей, мугикаючи і брязкаючи ключами, стояв сусід. Настрій Ткачука зіпсувався, але він не показав вигляду.

Борис окинув його прискіпливим поглядом. На вигляд – двадцять два. Чи двадцять три роки… Джинси. Важкі зимові черевики на грубій підошві. Довга темно-зелена куртка з коричневими вставками на рукавах. Піднятий комір. В’язана шапочка з невідомим лейблом. З-під шапки стирчать неслухняні світлі пасма волосся. Якийсь чорний чохол на плечі. Мабуть, гітара. Ага, точно, по формі помітно.

Хлопець перестав мугикати, відірвав погляд від в’язанки ключів і зиркнув на Бориса. Він пробігся поглядом по Ткачуку і повернувся до своєї справи. Борису не сподобався цей погляд. Очі юнака ковзнули по ньому швидко і уважно, неначе у чомусь пересвідчувалися. Неприємне враження, особливо коли бачиш людину вперше.

Сусід нарешті витягнув ключ з дверей і, поправляючи чохол на плечі, хотів пройти повз Бориса. В армії Ткачука вчили, що до потенційного ворога треба триматися якомога ближче. І тому Борис вирішив познайомитися. Він широко посміхнувся і простягнув руку для привітання:

– Радий бачити сусіда! – Проте його очі не виявили захоплення і залишились такими ж холодними. – З сусідкою я вже познайомився, а тепер з вами… Борис, – представився Ткачук. – Буду у дев’яносто сьомій мешкати.

„Зараз ми тебе прощупаємо”, – подумав Борис. – „Подивимось, що за чмо трахає таку Мар’яну!”.

Гриня потиснув руку Ткачука. Борис з натиском потиснув правицю парубка. Рука виявилась міцною. Це чомусь не сподобалось.

– Григорій, – сказав сусід. – Можна Гриня…

– Приємно, приємно… – Борис обмацував „Григорія” очима. – Я бачу, що ви музикант? – запитав він, кивнувши на кофр з гітарою.

– Є трохи… – неохоче відповів Гриня.

– Десь граєте? – поцікавився Борис і, почувши відповідь, мовив: – Група? Чув, чув…

“Фіг то правда”, – зло подумав Ткачук. Його почав втомлювати цей мудак з поглядом занадто розумного кота. Борис не любив подібного складу людей. Ще один нев’їбенний геній. Музікант, бачте. Шульберт нах. Потенційний наркоман і злодюга. Треба було зав’язувати з бесідою. Він дістав з кишені свого дорогого пальто гаманець і витягнув з нього візитку.

– А я маркетолог, – сказав він, простягаючи візитку Грині. І за звичкою додав: – Звертайтесь при нагоді…

Сусід ввічливо взяв її, подякував, тут же пильно роздивився і здивовано підняв брови: “Начальник? Фірма? Чув, чув…”. Ще б пак, як ти міг, казліна, не чути про Фірму? Друге за величиною приватне підприємство Міста! Відчуття своєї вищості помазало Ткачуку медом по грудях і він прямо-таки розцвів. Сусіди ще раз обмінялись люб’язностями і розкланялись.

Ткачук нервово відчинив двері і огледівся. Майстри хоч і бухали на роботі (про що свідчили три порожні пляшки з-під дешевої горілки, акуратно складені в кутку коридору), але справу свою знали непогано. Борис подумки прикинув обсяг зробленої ними за чотири дні роботи і із задоволенням прийшов до висновку, що з такими темпами переселятися до нового помешкання можна буде зовсім скоро. Гуртожитська „шпаківня” дістала вже далі нікуди. Особливо дратував холодний, брудний, пропахлий хлоркою і відходами, загальний туалет, а особливо походи туди при потребі серед ночі. Про загальний душ у підвалі Боря практично нічого не пам’ятав – останнім часом серйозно ставали в пригоді „ділові зустрічі” в саунах та Юлина ванна. Але дратувала електроплитка, дратували підсилені відлунням голоси і кроки сусідів в коридорі і за стіною, незрозумілий сморід, дратував сірий індустріальний пейзаж якогось закинутого підприємства і шум автомобілів за вікном. Та і комендантша, всюдисуща пані Люба, підозріло окидаючи поглядом його дорогі костюми і краватки, вже не раз цікавилася, коли ж це Борис збирається переїжджати. Пані Люба знала все і про всіх, вона мала дивовижний талант бути в курсі подій. У корінних мешканців гуртожитку була навіть приказка на цей рахунок: „Любов Тарасівна не спить!”. Парубок знав, що цікавість пані Люби – це лише натяк на черговий хабар і всі подібні питання-закиди ігнорував.

Він ще раз із задоволенням обійшов просторе двокімнатне помешкання. Ще кілька тижнів і – приймай, хато, нового господаря!

Борис обернувся, обережно пройшов біля банок з фарбою, мішків з гіпсом і інших будівельних аксессуарів, косо глянув на пляшки в коридорі і вийшов.

До гуртожитку він їхав обережно. Слизька дорога не дозволяла розвинути високу швидкість; ще й лапатий сніг безсоромно і зацікавлено зазирав у лобове скло. Але Борис і не поспішав. Приглушене радіо, тепло і запах автомобільної штинялки лише покращували і без того хороший настрій. Червоні вогники стоп-сигналів дражнили і нагадували про наближення Нового року. Ткачук навіть почав шось мугикати під ніс. Зненацька музика нагадала про сусіда. Ех, Мар’янка, Мар’янка, чим же тебе причарувало це волохате мудило? Борис міцніше стиснув кермо і додав газу. Що воно може тобі дати? І чи дасть коли-небудь?!

Борис вольовим зусиллям відігнав злість – псувати настрій аж ніяк не хотілось.

Проте зіпсувати його було суджено. Коли Ткачук, поставивши автомобіль на стоянку, поруч із гуртожитком, добрався нарешті крізь снігові замети до теплої прохідної на нього чекав сюрприз. Старенька вахтерка окликнула Бориса і розгублено показала на тіло, що сидячи куняло на дерев’яній лаві в дальньому закутку холлу.

– Ось, Борис Володимирович, – якось винувато