Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

то узагалі б не бачились, та і на Фірмі майже не перетинаємось; навіщо я тобі посади вибиваю, до Директора підлещуюсь, посміхаюсь, жопою кручу – щоб ще більше не бачитись?! Борис мовчки вислухав, повернувся і пішов. Юля від злості проплакала півночі. На другий день Борис тільки спитав: „Заспокоїлась? Ну і слава Богу”. І все. Юля посердилась зо два дні і пробачила. Вона розуміла, що з того часу як Володю призначили на посаду комерційного директора Фірми (це був такий собі „хід конем” Директора – радянський метод усування людини із посади – підвищення по службі), яку власне під нього і створили, Борис обійняв місце начальника свого відділу і обов’язків у нього побільшало. Ситуацію ускладнило також те, що половина відділу після „усунення” Володі звільнилась за власним бажанням. Набір новачків приніс Ткачуку великий головний біль, так як багато часу йшло на контроль виконуваної ними роботи.

– Для чого мені це все? – питала себе Юля, гортаючи чергову газету оголошень. Але продовжувала шукати. Вона сподівалась, що в новому помешканні вони з Борисом оселяться вдвох. Чоловіча гідність не дозволяє йому переїхати до мене, до себе в гуртожиток кликати теж не вельми зручно… А так все повинно стати на свої місця.

Фортуна продемонструвала чудеса стоматології як завжди несподіванно. Глибокою осінню, коли вогкі холодні вітри почали наполегливо нагадувати про швидке наближення зими, Юля без ентузіазму переглядала свіжу порцію рекламної преси, що надходила на адресу Фірми. Відмітивши маркером кілька принадних пропозицій „здам житло”, дівчина взялась за телефонну слухавку.

– Альо? Доброго дня, я по оголошенню… Здали? Вже? Вибачте… Добридень, скільки у вас кімнат? Добре, дякую, буду шукати… Альо, ви оголошення подавали?..

Юлину бесіду краєм вуха слухала прибиральниця, пані Стася, що підмітала зелений ковролін приймальної. Коли дівчина роздратовано поклала слухавку, пані Стася невпевнено запитала:

– Юлічка, ви собі квартиру шукаєте?

– Та не собі, – відмахнулась та.

Прибиральниця зам’ялась. Потім зробила ще кілька механічних рухів віником і повернулась до столу секретарки.

– А кому, якщо не секрет?

– Що кому? – не зрозуміла Юля, що вже заглибилась у свій звичний пасьянс.

– Ну, кому житло шукаєте? – перепитала прибиральниця.

– А вам, пані Стася, яка різниця? Ну, Борису Володимировичу, припустимо.

– Ткачуку? З маркетингу?

– Так, йому.

– Просто, Юлічка, ми з чоловіком будемо квартиру під проживання здавати… – пані Стася говорила дуже невпевнено, неначе соромилася своїх слів. – Та боїмося будь-кого туди пускати… Думаю, може вам запропоную…

Такої разючої переміни в поведінці Юлі пані Стася ще не бачила. Секретарка вискочила з-за столу, посадила її на м’який диван для відвідувачів і нетерпляче запитала:

– Серйозно? А на якій вулиці?

– На Стрийській… Біля повороту на Володимирську. Може знаєте, Юлічка, там такий малесенький прохід в дворик є…

Юля була сама не своя від радості – ідеальний район! Те, що власне Бориско і хотів!

– А кімнат скільки?

– Дві кімнатки, кухонька є, ванна, туалет… І з подачею води особливих проблем немає…

Юля сказала „Одну хвилиночку” і заходилась готувати чай. Пані Стася замахала руками:

– Юлічка, дівчинко, не треба, зараз пан Диретор приїдуть, ще нагримають на мене! Не треба, дитинко!

Юля повернулась до дивану.

– А скільки хочете за місяць?

Пані Стася знизала плечима.

– Та так як люди беруть… Ну, для вас буде трохи дешевше звісно… Я ще з чоловіком пораджуся, але думаю, що гривень триста-триста п’ятдесят.

Юля аж підскочила. Яка удача! Подібні квартири в тому районі здавали рази в два дорожче.

– Пані Стася, ви просто диво! Ми згодні, вже вам кажу, навіть нікого більше не шукайте, чуєте мене? Ми можемо навіть сьогодні приїхати подивитися!

Пані Стася не заперечувала. Вона теж була задоволена, що знайшла порядних квартирантів. На тому і домовились. Юля пострибала до телефону повідомити Бориса, а прибиральниця домела ще один куток, зібрала свої причандали і зібралась йти.

Тут Юлю осінило.

– Пані Стася, а де ж ви будете мешкати?

– А ми, дитино, – жінка зітхнула і поставила відро зі сміттям, – до іншої квартири перебираємось. Поближче до центру. Там будинок старий, ще австрійський, віконця на університетський парк виходять. Ми чотири роки за однією старенькою наглядали, годували, прибирали… так от вона, царство їй небесне, нам своє помешкання відписала.

– Зрозуміло, – буркнула Юля.

„Щастить же людям!”, подумала вона.

Рішення було прийняте в той же вечір. Помешкання Борису сподобалось. До того ж, пані Стася і її чоловік обіцяли залишити в користування більшу частину меблів. Ткачук залишив завдаток на кілька місяців вперед, попередньо повідомивши, що планує зробити мінімальний ремонт – надто вже йому не сподобались тріщини на штукатурці. Як вже змінювати умови – так всерйоз, вирішив він. Пані Стася була у захваті – ще б пак, мало того що квартиранта знайшла, він ще й оселю за власний кошт підремонтує!

Отже, ключі були урочисто вручені і Борис з Юлею подалися на вихід.

Борис вийшов з підїзду і на мить офігів. Біля його автомобіля навколішки стояв якийсь старий бомж і намагався цурпалком патика дістати щось з-під машини. Поруч бомжа стояла велика замурзана клітчата сумка. Дідок кхекав, ойкав, захоплений своєю справою і навіть не помітив появи господарів транспорту.

– Ей, блять, ти що тут робиш?! – Борис штурхнув старого ногою.

Той злякано підхопився.

– Та нічого, прошу пана… Там пляшка порожня лежала, я тільки її запримітив, аж тут ви приїхали… – Дідок винувато зняв шапку і нервово вертів її у руках. – Я чекав, чекав, а потім вирішив сам дістати. Пункт прийому, знаєте, зачиниться скоро. А вона, клята, не викочується… Я її пробував паличкою підсунути, всього-навсього.

Ткачук прискіпливо оглянув дверцята і переднє крило (ушкоджень не було) і тепер зверхньо і з огидою дивився на старого. Юля лякливо куталась у пальто поруч.

– Ти ж міг машину подряпати, довбень! Хто б тоді за фарбу платив? Пляшками би розраховувався?

Бомж підняв світлі очі на Бориса. Зеленкувата борода погордливо сіпнулась.

– Я може і бідний, прошу пана, але не дурний. Я би нічого не подряпав.

– Якщо не дурний, чого не працюєш? Га? Працювати, кажу, ти не пробував?

Бомж одягнув шапку і мовчки підняв сумку.

– Дякую, прошу пана, – тихо сказав він.

– За що, йоптвою?

– За те, що в обличчя одразу не вдарили. Зі мною рідко хто розмовляє.

Борис лайнувся, крикнув: „Юля, сідай в машину, воно якесь в корінь йобнуте” і заліз до авто. Мотор замуркав, срібляста машина рвонула з місця.

„Щоб ти здох, козел”, подумали обидвоє.

РОЗДІЛ 10

Борис обережно, зважаючи на