Володимир Кільченський - Присмак волі

її в заводях та озерцях побіля Самари. Батьки охоче розповідали, як це треба робити, щоб не приїхати додому з порожніми діжками.

Незабаром вони опинилися біля заповідних місць, де батьки раніше ловили рибу. Дно річки дозволяло ставити тенета, а де глибше — косяки на більшу рибу. Андрій з Тимошем кинулись заготовляти пуки куги, що слугували поплавками для косяків та тенет. В’язали їх тугими пучками, а батьки закріплювали угорі, щоб косяки не сідали на дно, а висіли стіною у воді. Дядько Устим Дубовик з батьком метушились, мов молоді, підбадьорюючи один одного вигуками.

— Ану, тримай... Я зараз зав’яжу петлю, як на бусурманові, — гукав Устим.

А Федір, правлячи за старшого, незлобливо на всіх погейкував:

— Ворушіться хутчіше, скоріше до вареників присядемо! А вона хай собі ловиться!

Через деякий час усі тенета вже були у воді, і місце їх знаходження виказували тільки пуки куги, що рівними рядками лежали на воді. Сонечко вже почало пригрівати, і промисловики, прополоскавши одяг, розвісили його сушитися. Самі ж присіли до сніданку. Смачненьке було все від матерів: варенички з сиром у горщику, ще тепленькі, та узвар з диких груш, що був таким терпким і водночас майже солодким.

Утамувавши голод, старші чоловіки стали пригадувати свої походи з Низовим військом за Буг та на Кизикермень, під Очаків.

Недуже часто доводиться отак зустрічатись бувалим козакам, і розмова не вщухала ні на хвилину. Важко бути ратником у Низовому війську... Позгадувавши побратимів, що не вернулися в рідні степи, батьки подякували Богу за те, що лишив їм життя і надії, подарував ось таких красенів козачків, які мають стати надійними помічниками.

А потім уже хлопці не витримали і, перебиваючи один одного, стали розповідати про напад татар на монастир і як вони також тримали облогу та дали прочуханки нападникам. Федір мовчки дивився на хлопців, слухав та схвально кивав головою. «От так діти, — думалося йому. — Вони виросли і вже шаблі в руках уміють тримати... Невже і їхня доля — шаблями махати?» Тривожно було на душі і сумно, але таке, мабуть, життя козацьке, не одне покоління виборюватиме собі волю...

Ось уже де-не-де стали тонути пуки куги, що тримали тенета, і всі радісно заметушилися, міркуючи, хто, як і що буде робити: тримати, тягти, складати... Лови обіцяли бути славними. Федір палею підіймав тенета, а Устим Дубовик витягував рибу з них. Хлопці переносили її в кошиках до берега, патрали нутрощі, кидали солі, кропиви та клали у приготовлені діжки: велику — до великої, а малу — окремо. І так, шар за шаром, набивали діжку, перекладаючи рибу сіллю та кропивою. Не відчуваючи втоми, витягали то щуку, то карася, похваляючись один перед одним, кому що перепало відносити. Славна річка Самара рибою... Чого тільки не було в тенетах рибалок: щука, судак, лящі, плотва, окунці, тарань, жирненькі лини, а то, дивись, і рак добрячий, зо два кулаки завбільшки.

Вибравши рибу з тенет, усі вийшли на берег і вирішили: допоки сонце високо, не виймати тенета, а приготувати юшку з риби, підобідати та вже вибиратися до зимівника з уловом. Доки кипіла юшка в казані, Тиміш залишився за кухаря, а інші пішли вибирати з води свої знаряддя. Додавши ще улову, склали все на віз та присіли до смачної юшки. Їли похапцем, бо були добряче зморені, та й хотілося до ночі добратися додому. Коні відчували нічний спочинок і старанно тягнули воза з чотирма рибалками та двома чималими діжками з уловом.

Ось уже нарешті й знайомий перелісок. Ще здалеку було чути валування собак з довколишніх хутірців.

Удома нетерпляче чекали рибалок, і всі гуртом накинулись на відкладених линків та карасів, щоб скоріше спекти їх у печі, що вже пожадливо чекала, підморгуючи прогорілим вугіллям. Більшу рибку загортали в листя та складали на нагріте жаринами днище печі, а менша вже шкварчала на чавунній пательні. Добра була вечеря: давненько не їли стільки свіжої рибки.

Ось уже й рожеве сонце почало сідати за обрій. Усі стали дружненько готуватися до такого, бажаного відпочинку.

У трудах праведних проходило літо, от-от почнуться жнива. Поселяни готувались не так до косовиці, як до приходу непроханих гостей. Здавна знали, що коли збереться збіжжя, то чекай на гостя незваного — татарина. Біля свого хутірця батько з Андрієм готували пастки для вершників: деінде в кущах ставили дерев’яні коли гостряками від двору і примічали своїми мітками. Те ж саме робили й інші сім’ї: цілий день звідусіль лунало клацання сокир. Навчені горем люди знали, що бусурмана можна спинити, тільки знищивши коня або ж проткнувши шаблею. Дорослим хлопчакам з одним-двома старшими дозволялося об’їжджати прилеглі ліски та вибалки. Усі знали: якщо запримітив хоч одного кримчака, то десь неподалік жде своєї нагоди ціла зграя нападників.

З інших поселень також не було ніяких новин про вторгнення бусурманів. Федір у селі був за старосту і сотника, тому весь час перебував серед людей, перевіряючи, як чатують охоронці і скільки є пасток для ворогів. Це стане у нагоді у тому разі, коли татари прориватимуться верхи на своїх низькорослих та спритних конях. Дітям заборонили виходити за межі поселення, а вдома Андрій з Миколкою закінчували облаштування схованки-ями, якщо бусурмани ввірвуться до дворища.

Минув серпень, та звісток про ворога все не було. Нарешті приїхало до поселення декілька возів із заготовлювачами харчу для Січі, і батько дізнався, як ідуть справи на Запорожжі, та про те, що велику ватагу бусурманів вдалося зупинити, завадивши проникненню вглиб України. Отож, до зими можна жити, не думаючи про біду.

Ще якийсь час було неспокійно в Андрієвій сім’ї, бо ж батько не раз розповідав про загони ногайців, які непомітно проходили козацьку варту і коїли лихо.

Усі готувалися до свята Покровительки козаків, що зазвичай проходило