Володимир Кільченський - Присмак волі

йому ще не вистачає сили відбивати випади досвідченого противника. Симеон відзначив, що як для молодого парубка, то Андрій тримається досить непогано — вже не дасть себе скривдити, зможе в разі потреби захиститися.

Наближалася Зелена неділя — Трійця, і хлопці, зібравши торбинки, прощалися з друзями, побратимами-наставниками, які навчали їх бойової справи. Симеон та Іван зустріли їх як синів і, обнявши, побажали, щоб у них усе було гаразд. Самі ж козаки збирали друзів вирушати за пороги, на Січ, бо негоже сидіти на готових харчах. Ті вже засумували без діла, у їхні сни приходили справжні битви. Змахуючи сльозу, Симеон обняв Андрія і промовив:

— Добрі люди в цьому світі ще зустрінуться... Нехай вас береже Бог!

Приїзд Андрієвого батька не змусив себе чекати. Хлопці хутко зібралися в дорогу і вийшли за стіни монастиря. Вклонилися святому храму та святому місцю, і віз загуркотів у напрямку рідної оселі. Цього ранку хлопці вже не дрімали безтурботно на сіні, а придивлялися до дороги. Впізнавали знайомі місця, пильно дивилися навкруги. Були готові битися з недругами.

Батько Федір знову розповідав хлопцям про минулі події, розмірковував про долю України. Після перемовин з Московією спокійніше не стало. Знову одні тягнулися до Польщі, інші — до Московії, а були й такі, що позирали у бік кримського хана.

— Ой, дітки, важко вам буде жити в такому хиткому світі. Куди ж прихиляться ваші молоді голови? — промовляв батько.

Їдучи, хлопці дізналися, що бусурмани цієї зими не нападали на зимівники, а до поселян дійшла чутка про напад на Свято-Миколаївський монастир. Хлопці стали розповідати, як усе відбувалося. Говорили, що заряджали пістолі, відносили поранених та прибирали після облоги дворище монастиря. А от про те, що й самі вступали у бій, промовчали...

Слухаючи це, батько заспокоївся, і залишок дороги вони провели в розмовах про сінокісні дні, що вже наближалися, про рибальство, про коней, а особливо про Орлика, який уже виріс і чекав свого вершника Андрія.

Батьківська правиця 

Сім’я з нетерпінням чекала гостей. Менший брат Миколка виїхав у степ і, вгледівши далеко в степу віз, що рухався у їхній бік, швидко повернувся додому — сповістити усім, щоб готувалися зустрічати Андрія.

Сонце хилилося до заходу, і на столі посеред двору вже чекав подорожан святковий стіл. Після обіймів, розпитувань, здивувань, як Хто виріс, Андрій пішов купатися, а потім усі разом сіли вечеряти. Угамувавши голод, хлопець став розповідати про життя в монастирі, про затишне місто Самарь. Добрим словом згадав своїх наставників по школярству та бойових вправах, однак про те, що віч-на-віч зустрівся з ворогами, знову промовчав.

Швидко стемніло, і ніхто не помітив, як у них над головами засвітився Всесвіт. Зірки світили так яскраво і висіли над землею, як дозрілі груші на дереві. Поволі розмова потекла вже про зорі, про Бога Отця, творця усього сущого. Андрієві хотілося поділитися з близькими частинкою знань, отриманих у монастирі, і він охоче розповідав про все, чому навчився сам...

Уже зійшов місяць і завис над ліском, поглядаючи з цікавістю на цю земну ідилію, що створила родина, скріплена любов’ю один до одного, до свого Творця Ісуса Христа. Вже час і спати. Андрій сказав матері, що хотів би лягти просто на даху стійбища для коней. Миколка зараз же його підтримав і хутко приніс оберемки сіна та рядна для вкривання.

Нарешті всі вгомонилися. Андрій з Миколкою лишилися у дворі. У ліску перегукувалися птахи, цвіркуни сюркотіли не вгаваючи. Зрідка покрикував пугач, а десь далеченько, за ярком, співали парубки та дівчата. Ніч вступила у свої права, даючи людям змогу відпочити від денних трудів заради хліба насущного, заради продовження життя на цій багатостраждальній землі. Малий Миколка хотів іще про щось розпитати у братика, але так і заснув, згорнувшись калачиком, біля Андрія. Сон захопив братів майже одночасно...

Ранок почався з півнячого співу, з рохкання свиней. Малі поросятка вже верещали і стрибали на огорожу, просували крізь неї рильця, вимагаючи якогось їдла. Почали вовтузитися коні, а потім заіржали на все подвір’я. Вівці від них не відставали: шарпали одна одну по болючих місцях і жалісно бекали, просячи відпустити їх на росяну траву.

От і виспався Андрій. Напевне, треба вставати, бо батько вже ходив по двору з дерев’яними цебрами, напував худобу та підкидав у годівниці корму. Побачив Андрія і весело його обійняв, примовляючи:

— От, синку, так живемо... Це не козакування, тут працювати треба. Слава богу, діждався помічника!

Мати також вийшла з хати і, перехрестившись, почала поратись біля дворової печі, яка дуже швидко вже й задиміла, ваблячи до себе запахами печених коржів. А малому Миколці було байдуже до початку денної суєти. Він солодко спав, додивляючись свої дитячі безхитрісні сни.

У селянських турботах минали літні дні, і одного разу батько сказав Андрію, що треба подбати і про своїх захисників — низових запорожців. Незабаром приїдуть братчики, і необхідно дещо приготувати для них, бо не заведено на Низу займатися землеробськими справами, треба ворога чатувати!

Федір домовився з Устимом, батьком Тимоша, сходити на промисел за рибою. Давненько вже вони не ласували рибкою, та й січовики зрадіють таким харчам. Підготували косяки — по два на сім’ю, а для малої риби залатали тенета з дрібними вічками. Андрій з Тимком майже не бачилися після приїзду і зараз бігали один до одного, допомагаючи лагодити косяки та тенета, що вже давно лежали без діла.

Ледве сонце підсвітило небо, як чотири рибалки виїхали на промисел. У дитинстві хлопці не ходили з батьками за рибою, самі ловили