Кріс Тведт - Коло смерті

Доволі тривожний стан речей. До суду мене відвезли рано-вранці. Я довго сидів у підвальній камері очікування. Ніхто мені нічого не розказував, ніхто не відповідав на мої запитання. Просто замкнули двері камери перед моїм носом. Ласкаво просимо в реальність!

Годинника я не мав, його в мене забрали, але я відчував, минула не одна година — нічого не відбувалося. Потім забряжчали замки дверей по сусідству, почулися голоси з коридору перед моєю камерою, хтось щось сказав, інший відповів, відповідь спричинила голосний регіт. І знову запала тиша. Лють, що мене ігнорують, закипала в тілі бульбашками, як мінералка, крик рвався назовні, хотілося бити й трощити все навколо. Я змусив себе сісти на лежанку, спробував повернути собі самовладання. Згадалося, як мене самого ледь не доводили до сказу клієнти, які влаштовували істерики, лаяли на всі заставки поліцію, суддів, увесь світ. Я зневажав їх за слабовольність та ірраціональну поведінку. Тепер збагнув, що ніколи не розумів їхнього справжнього душевного стану. Моє розуміння було суто теоретичним, поверховим, з позицій стороннього спостерігача.

Зсередини ж усе мало зовсім інший вигляд.

Я ліг горілиць, заплющив очі. Дихав рівно й спокійно, умовляв себе, що впораюся. Що це непорозуміння. Ідеться лише про кілька днів, а там усе з'ясується. Та глибоко в душі відчував, як пробиваються перші паростки паніки, ще поки слабкі та кволі.

— Я не знаю, ваша честь… Не можу сказати нічого іншого, тільки те, що я нічого про це не знаю. Я не знаю Мортена Олешера, ніколи з ним не розмовляв і, тим паче, ніколи не просив його нападати на Ґерд

Ґарсгол чи на когось іншого, — я безпорадно розвів руками. — Навіщо мені це?

Суддею була жінка десь п'ятдесятилітнього віку, сивоволоса, з невиразними, трохи розплилими рисами обличчя. Вона недовірливо глянула на мене, стиснувши уста.

— Щоб допомогти своєму клієнтові, пане Бренне. Щоб виграти справу!

Я похитав головою.

— Абсурд! Я не маю потреби вдаватися до крайнощів чи переступати закон, щоб допомагати своїм клієнтам.

— Що ж, це аргументація, але не доказ…

Я лише голову схилив, змовчав про те, що вона першою почала, її звинувачення теж були голослівними.

— Так, ваша честь… Та, як уже було сказано, я нічого не знаю, а тому, на жаль, нічим не можу допомогти.

— Гм… Ваше слово, пане прокуроре?

— Дякую, — підвівся зі свого місця Ульв Ґарман.

Я був шокований, побачивши його. Державний прокурор не бере участі в судовому засіданні з приводу обрання запобіжного заходу для затриманого. Це компетенція представника поліції. Тож присутність Ґармана занепокоїла мене, я не розумів причин його появи в суді. А коли запитав про це Рюне Сейма, той лише похитав головою.

— Не знаю, Мікаелю. Прийми це за комплімент. Він, певно, вважає, що поліцейські юристи погано знають свою роботу…

Ґарман відкашлявся.

— Ви кажете, Бренне, ніби не знаєте Мортена Олешера…

Бренне… Не адвокат Бренне.

— Не знаю.

— Гм, — Ґарман погортав папери на столі перед собою. — Хіба не ви захищали байкерський клуб Dark Knights?

— Dark Knights? Так, було таке, давно, кілька років тому. Здається, щось там було пов'язане з приміщенням клубу, якісь махінації з контрактом оренди чи що.

— Саме так. А ви були їхнім адвокатом?

— Я вже сказав…

— Мортен Олешер член клубу Dark Knights.

Мене ніби хтось неочікувано під груди вдарив, аж дихання перехопило.

— Бренне? Ви й далі наполягатимете, ніби його не знаєте?

— Я… я його не пригадую. Це, звісно, можливо, але я не можу стверджувати, що…

— Згідно з протоколом зустрічі, написаним, до речі, на вашому фірмовому бланку, Мортен Олешер побував у вашому офісі 2 лютого 2005 року. Далі наполягаєте, що не знайомі з ним?

Я напружено копирсався у пам'яті, але жодних асоціацій з іменем Мортена Олешера не з'являлося.

— Він міг побувати в офісі, але тоді, наскільки я пригадую, дуже багато членів того клубу перейшли через мою контору. Конкретно його не пригадую, таки ні…

— Отже, не пригадуєте, — хмикнув Ґарман. — Та все ж ви зустрічалися. Він вас пам'ятає.

Уперше за свою кар'єру я був радий відсутності в залі публіки й журналістів. На прохання Ґармана засідання відбувалося за зачиненими дверима з метою збереження таємниці слідства. Суд задовольнив його прохання. Мені несамовито захотілося лягти головою на стіл, тільки на мить, перевести дух і зібратися з думками, натомість я змусив себе подивитися прокуророві просто в вічі.

— Цілком можливо, що так воно й було, хоча я цього не пригадую. Та однозначно ми не зустрічалися тепер, у зв'язку з цією справою. Це звичайнісінький наклеп.

— Гаразд, —