Кріс Тведт - Коло смерті

Я і раніше під час судових засідань часто чув оцей його тон, але тепер все було інакше. Тон стосувався іншого відповідача. Нині мене звинувачували в брехні, якої я не міг спростувати. У мені починав клекотати гнів.

— Де ви були ввечері 23 червня, Бренне?

— 23 червня? Увечері на Купала?

— Саме так. Близько дев'ятої вечора, щоб бути точним. Пам'ятаєте, де тоді були?

— На це запитання легко відповісти, пане прокуроре. На пробіжці… То була довга прогулянка, я бігав доріжкою, що веде уздовж міської водозбірні, — я аж усміхнувся. — А що? Мортен Олешер стверджує, ніби саме тоді одержав від мене замовлення? Того вечора там були й інші бігуни, тож, гадаю, не важко знайти свідків, які мене бачили.

— Гм, без сумніву, але такої потреби немає. Щодо цього пункту ваші слова не суперечать словам Олешера, — Ґарман взяв аркуш паперу й примружився, читаючи. — Він заявляє, що зустрівся з вами, як і було умовлено, біля водозбірні, за кілька сотень метрів від відгалуження тунелю. За словами Олешера, ви були вдягнені в спортивний костюм, захекалися…

Цього разу від його слів мені не подих перехопило. То був прямий удар в обличчя. Я піддався спокусі, поклав голову на стіл і полічив до десяти. А може, до ста…

Суду знадобилося п'ять хвилин на винесення рішення, яке дозволяло чотири тижні утримувати мене під вартою без права листування та відвідування. Я чув голос судді, яка зачитувала рішення, ніби крізь вату. Потім я підтвердив, що мені зрозуміле рішення суду, і кивнув Рюне Сейму, який вже підвівся зі свого місця з заявою про оскарження обрання запобіжного заходу в апеляційному суді.

— Немає сенсу, — мовив я. — Принаймні за такого стану речей, як тепер. Усе це суцільне непорозуміння. Безглуздий збіг випадкових обставин. Дамо поліції кілька днів спокійно розібратися в усьому. Вони, зрештою, з'ясують, що й до чого…

Рюне знову важко опустився на стілець, не згірш за мене розумів даремність зусиль.

Наступного дня мене відвезли до занехаяної в'язниці у пронизаному всіма вітрами маленькому містечку на північному узбережжі. Я летів туди звичайним рейсом у супроводі сонного поліцейського наглядача' Він посадив мене біля ілюмінатора — ото й усі заходи безпеки.

— У нашій в'язниці ви дуже багатьох знаєте, — пояснив він. — І тих, що сидять, і тих, що за ними наглядають. Ми подумали, ліпше буде і для вас, і для справи, якщо сидітимете деінде.

Потім він заснув. Я дивився в ілюмінатор. Коли злітали, бачив від собою рідне місто. Воно ставало дедалі меншим, і раптом зовсім зникло за хмарами, які огорнули літак. Ніби весь мій світ, усе, що я знав, усе, чим я жив, зникло…

Чотири тижні. Ніби й не так довго. Воно й, справді, недовго, принаймні не вічність. Але в тюрмі чотири тижні тягнуться безконечно.

Усе моє життя було суцільною гонитвою. Я поспішав з однієї зустрічі на іншу, біг з одного судового засідання на наступне, завжди зайнятий, завжди в русі. Часу ніколи не вистачало. Він збігав надто швидко, його постійно бракувало, аж доки одного чудового дня у судовій залі Ульв Ґарман повернувся до мене обличчям і назвав моє ім'я. Тоді моє життя зупинилося, мов укопане. І час, який досі нестримно мчав, наче річка з-під скреслої криги навесні, теж зупинився. Навіть одна лише хвилина може бути нестерпно довгою у в'язниці.

Я міг лежати на нарах, дивлячись у стелю. Потім автоматичним, звичним з минулого життя порухом руки глянути на годинника, а тоді опустити охлялу руку, покласти вздовж тіла і знову втупитися у стелю. Лежав так довго, ні про що не думаючи, перш ніж знову глянути на годинника. Минула одна хвилина…

Хотілося кричати.

Час ніби набув матеріальної субстанції і тепер чинив опір, крізь нього важко було просуватися. Наче крізь воду. Однаково, що біг у воді.

Я сидів під арештом з забороною листування і спілкування. Це означало повну ізоляцію двадцять чотири години на добу, жодного людського контакту, за винятком принагідного обміну кількома реченнями з наглядачами. Я часто спав, але сон був короткий. За годину-дві знову прокидався. Мокрий від поту, з тривогою у душі. Ніколи не пам'ятав своїх снів, та воно й на добре.

Від тюремної їжі мене вернуло, але, хоч їжа й застрягала в горлі, я, борючись з нудотою, змушував себе трохи попоїсти. У дзеркалі бачив, як чахну. Як западають щоки й з кожним днем дедалі темнішають кола під очима. Але я уникав дзеркала. Я не знав істоти, що дивилася на мене звідти. Незнайоме обличчя з лихоманним поглядом людини, яка втратила опертя в житті. Мене це лякало.

Щоденні прогулянки були єдиною розривкою у глухій монотонності. День у день я невтомно крокував туди й сюди вузенькою асфальтованою доріжкою, затисненою між будівлею в'язниці й чотириметровим бетонним муром. У погожі дні верхню частину коротшої стіни муру осявало сонце, сірий тиньк теплів і золотився. Упродовж години, відведеної на прогулянку, я спостерігав, як сутінь поступалася перед світлом, як сонце, посуваючись щораз нижче, витісняло тінь, але так ніколи й не