Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— Добре. Точніше, зле... Сідай, розказуй, що маєш. Бо часу обмаль. Якщо світла пошесть від тебе перекинеться на Європу, тобі гаплик. Повний.

— Знаю...

— Ти не знаєш! — Домовина пожалкував, що не змовчав. — Тобі не дано знати! Ти можеш тільки здогадуватися! І то краєчком своїх недорозвинених звивин! Я давно б тебе вже звільнив. Перекинув би в Африку під бамбукову стріху! Насолоджуватися сонцем і пісками! Але справа в тому, що у твоїх львівських привидів мізки ще тупіші. І ледачі! Попристроювалися в шикарних замках, старовинних будівлях, кав'ярнях або в підземеллях соборів!.. Романтики нікчемні! Подавай їм красу і затишок!.. Матимете затишок, коли будете вічно корчитися під променями незгасаючого світла!.. А воно гряде!.. — Домовина мав передчуття, що це лише вступ до серйозної розмови. Господи, аби тільки він помилявся!..

— Добре, — врешті вгамувався Вірус. — Скільки я в тебе випив енергії?..

— Достатньо. Назад навряд чи долечу... — полегшено зітхнув Домовина. Відчув, що шеф уже наситився.

— Візьмеш кредит. Потім відробиш...

— Як скажеш, Верховний привиде... — Ця відповідь, певно, була найправильнішою, бо Вірус не загорівся новими звинуваченнями. Або просто смачно поїв. Домовина був не сьогоднішній, тож взяв з дому енергії про запас. Тому почувався задовільно.

Вірус усівся, ноги безцеремонно поклав на стіл, вдоволено посопував.

— Перш ніж ти мені викладеш план дій, я хочу поцікавитись: а ти знаєш, якого проколу ти допустився у ніч воскресіння дракона? На його оживлення пішли неабиякі ресурси! До того ж смерть за послугу здерла, як за рідну маму!

Ось тепер Домовина розгубився по-справжньому. Який прокол?.. Та все ж пройшло чисто — голки не підточиш! Невже шеф бере його на глузи?..

Головний привид Львова набрав повні груди повітря.

— Я хотів би фактів, а не натяків, — випалив він.

— Ти хочеш фактів? Що, покликати сюди смерть? Ти оплатиш її візит?

— Не треба, я повірю тобі на слово.

— Тоді слухай. Перший прокол. Ти допустив у приміщення, де відбувалася передача потом здобутого древнього послання, сторонніх. Так?

— Але ж це люди! Їхні очі не здатні бачити! — виправдовувався Домовина.

— Серед цих людей був Лев Безрукий, який, як ти знаєш, не є вже таким сліпаком!

— Це випадковість...

— Випадковостей не буває... Ти знехтував одним з десяти законів переваги привидів. Так?

— Так... — погодився Домовина. — Але надалі все було як слід... — Він ще раз спробував виправдатися.

— До того часу, коли годинник зафіксував передачу послання тобі. І саме в цей час Лев Безрукий сфотографував дракона! Спалах! Ти помітив спалах?

— Помітив. Я думав, так має бути.

— Так і мало бути. Але спалах фіксує спалах. Так що є підозри, що Безрукий на своїй картинці теж має...

— Текст! — простогнав Домовина.

— Ось у цьому, шановний, і є найбільша проблема. Тому я тебе так підганяв. Я і не знав би, та смерть розказала. Ця фотографія їй теж не додає авторитету. І сили...

— І що тепер робити?

— Якраз це ми зараз і вирішимо... Полюбовно... Бо що б я тут не розказував, я розумію, що тобі важко... І що на минуле нарікають одні тупаки... Є й такі... Оце все ми зараз і будемо ліпити докупи... Я знаю: якщо програєш ти — програю і я... Тому в усьому тобі сприятиму. Те, що ти почув від мене, — не докір. Це загартування і досвід. Готуйся не до прогулянки — до битви. На смерть. За життя привидів...

Марі гладила Левові кучері. Він смачно посьорбував каву і дякував Богові, що має таку дружину і донечку. Ким би він був без них? Другою Бориславою Болеславівною, тільки в штанях? Скоріше за все... Бо коли людина не має про кого піклуватися, вона мусить на чомусь схибнутися...

— Чому ти не зателефонував, не сказав, що ти в лікарні? — легенько дорікнула Марі.

— Я ж ішов знищувати мобільний!..

— Але ж ти його не знищив! Кому ти збираєшся брехати, Леве? Я ж тебе знаю, як облупленого... Ти пішов на роботу досліджувати це страхітливе фото. Так?

— Так... — здався Безрукий.

— І тобі стало зле?

— Так.

— І на щастя, з'явилася твоя Бор... — Марі завжди забувала ім'я суворого декана.

— Можеш називати її просто Змія. Не помилишся...

— Добре. Слава Богу, з'явилася Змія і викликала «швидку». Лікарі кажуть, дуже вчасно... Може, не така вона вже й Змія, га?

— Люба, якщо я тобі зараз розкажу, чому вона викликала «швидку», до того ще й поїхала разом зі мною, — ти впадеш. Так що краще присядь...

Марі сіла Левові на коліна.