Борис Левандовський - Бабай

два, — сказала правду Валерія, підводячись із Назарового ліжка. — Треба викликати лікаря, але ж сьогодні неділя. Ох, як усе це невчасно…

— А коли це буває вчасно? — посерйознішавши, резонно зауважив Левшиць. — Тим більше, літня застуда.

— Боюся, у нього ангіна… У нас закінчилися ліки, сходиш в аптеку?

— Це ж треба! Продаю пігулки ледве не вагонами, а у власному домі немає навіть аспірину, — похитав головою Левшиць. — Сходжу, звичайно. Тільки за таблетками, чи ще щось?

— Ясна річ, — Валерія вперше за ранок посміхнулася. — У нас закінчився цукор, вермішель, молоко…

— Добре, я зрозумів, — поспіхом закивав Михайло, поки список Валерії не сягнув немислимих розмірів.

— … і сосиски.

— І морозиво! — ляпнув Назар.

— І ременя, — сказала Валерія. — Шнель! — вона виштовхала з кімнати Левшиця-старшого. — Я хочу, щоб він швидше прийняв аспірин. А сама піду на кухню готувати сніданок і чай з малиною для Назара.

Повертаючись додому з пакетом із продуктами в руці і двома коробками шипучого аспірину в кишені, Михайло Левшиць міркував над нічним страхіттям сина.

Адже був ще його вчорашній візит до дитячої за стільцем, коли йому здалося… У кімнаті Назара в нього виникло те моторошне відчуття, яке він списав на зміну обстановки, послявідпускний синдром та інші причини. А ще той дивний випадок шість днів тому, одразу після переїзду, коли хлопець буквально кулею вилетів у коридор, страшенно чимось наляканий.

Зараз ці спогади породили в ньому навіть не тривогу, а якесь до безглуздості глибинне тремтіння. Начебто… Щось подібне відчуває людина, яка вперше йде погадати на своє майбутнє до ворожки, але не вірить у всі ці вигадки. Саме це найдивніше й бентежило.

Але кімната Назара справді раптом перестала йому подобатися.

Можливо, річ у радіації? Бо ж — хай йому грець! — у країні, де після вибуху атомної електростанції різним заповзятливим недоумкам дозволяється розтягувати запчастини з вантажівок, що зробили рейс в один бік із командою смертників до палаючого Чорнобиля, — таке було ще й як можливо!

Йому надто добре запам’ятався один телерепортаж про десятилітнього хлопчика, який два місяці просто згасав без будь-яких причин і, зрештою, перебуваючи за тисячі кілометрів від місця катастрофи, помер… від променевої хвороби! Тому що при виготовленні бетонного блоку стіни, біля якої стояло його ліжко, серед арматури застрягла одна з таких от залізяк…

Левшиць навіть збився з кроку.

Родина тієї дитини теж щойно переїхала на нове місце. А Назар так раптово занедужав… І ще з самого початку йому здалося — ні, він був абсолютно переконаний, — що дитяча містилася в тій кімнаті й раніше, хоча колишні мешканці дітей начебто не мали і, якщо судити з паперів, були єдиними господарями квартири з часу побудови.

Спокійно! — відразу вгомонив себе Михайло. — По-перше, їхній теперішній будинок був споруджений на початку сімдесятих, коли у світі було набагато більше гарного і значно менше лайна. Хвороба Назара? Це більше нагадувало звичайнісіньку застуду чи грип, або, як думала Валерія, ангіну, ніж променеву хворобу, отруєння радіонуклідами чи ще щось жахливе. А щодо колишніх господарів квартири, то вони запросто могли відправити дітей до когось із родичів на канікули, і взагалі — це не його справа.

Однак одразу виникла інша версія — підвищена токсичність. Що, якщо під час останнього ремонту в кімнаті використовувалися шкідливі для життя матеріали? Наприклад, якась фарба, що містить речовини, здатні викликати розлад психіки…

Але як тоді бути з Валерією? Якби в неї виникли подібні підозри, вона обов’язково з ним поділилася б, ось у чому річ. Чи, може, ці токсини якось інакше впливають на жіночий організм — вони з Назаром це відчувають, а вона ні? Вчора він спробував підняти з нею тему синової кімнати… Мабуть, виглядав останнім ідіотом.

Левшиць раптом усвідомив, що стоїть перед скляним кіоском і з інтересом розглядає виставлені на вітрині пачки цигарок.

Жахливо хотілося закурити.

Він кинув курити шість років тому за настирної вимоги і самовідданої підтримки Валерії, яка за все життя не викурила жодної цигарки, але, здавалося, кидала курити тоді разом із ним. А тепер він стояв перед барвистими рядами зілля, відчуваючи такий потяг, немов викинув останню цигарку шість годин тому.

Поки він вагався, чи варто починати все спочатку, поперед нього протиснувся тип незрозумілого віку в заношеному до дірок спортивному костюмі, від якого навіть зі спини смертельно тхнуло махровим перегаром, сечею і чимось, схожим на тухлу рибу. «Володар пробок» — так називав про себе Левшиць алкоголіків, які не здатні контролювати процес. Той сперся гострим плечем на кіоск і пробував устромити голову у віконце.

— Тобі чого? — гидливо кинув продавець. — Тут нема того, що тобі треба. Наливають через дорогу.

Алкаш прохрипів щось мудре, недоступне розумінню простих смертних, і питально завмер.

Його навіть перестало хитати, наче він ступив із палуби судна на твердий берег.