Карел Чапек - Казки

то вирватися з отієї халепи. Проказав один раз «Отче наш», другий, але так ні до чого путнього не додумався. Уже вдесяте читає він «Отче наш», удвадцяте, а щасливої думки немає та й нема. . .

— Ну, то як, пане, — питає молодий Лотрандо, набираючи грізного вигляду. — Ви вже готові вмерти?

— Де там! — відповів візник. — Таж я такий запеклий грішник, що тридцять років не був у церкві, а тільки кляв кожний день, лихословив, грав у карти та грішив на кожному кроці. Якби мені висповідатися в Поліцях, то, може, господь відпустив би мені всі гріхи й не кинув би мою душу до пекла. Знаєте що? Майну я до Поліц, висповідаюся, миттю повернуся й тоді вже ріжте мене.

— Гаразд! — погодився Лотрандо. — Ідіть, а я почекаю на вас тут біля воза.

— Еге ж, — сказав фурман, — а ви мені, будь ласка, позичте вашого коника, щоб я хутчій повернувся.

Ґречний Лотрандо погодився й на це. Візник подався на його конику в Поліці, а Лотрандо тим часом розпріг його коней та пустив пастися на лузі.

Але візник той хитрий був шельма й поїхав не сповідатися в Поліці, а до найближчої корчми, де й розповів, що на нього чекає розбійник на шляху. Візник хильнув для більшої відваги й разом з трьома батраками напав на Лотранда. Вони гуртом нещадно відлупцювали бідолашного Лотранда й гналися за ним аж до гір — і так чемний розбійник знов повернувся в печеру не тільки без здобичі, але й без власного коня.

Втретє засів Лотрандо на шляху до Находи. Аж тут їде візок, накритий брезентом, а на ньому торгівець везе на ярмарок у Находу пірникові серця[3]. Ну, молодий Лотрандо заступив йому шлях і гукає:

— Гов, чоловіче, здавайся: я розбійник!

Так навчив його Вінцек.

Торгівець зупинив воза, почухав під шапкою, відхилив трохи брезент і каже:

— Стара, тут якийсь пан розбійник.

З будки на візку вилізла вмить стара й гладка бублейниця та, взявшись руками під боки, напала на молодого Лотранда:

— Ах ти, антихристе, ах ти, харцизяко, ти, бандюго, лотре, вовкулако, башибузуче, чортяко, пройдисвіте, волоцюго, іроде, грубіяне, горлорізе, дармоїде, гасайбісе, ах ти, грішнику, ах ти, душогубе, ти чого це нападаєш на шановних і чесних людей?

— Пробачте, мадам, — ледве вимовив збентежений Лотрандо, — я ж і гадки не мав, що на возі є дама.

— А є! — заверещала перекупка. — Та ще й яка дама! Ах ти, дурню, ах ти, арештанте, крутіяко, кровопивце, ледацюго, людожере, сатано, посмітюху, вбивце!..

— Тисячу разів прошу вибачення за те, що я так настрашив вас, пані! — благав, геть знітившись, Лотрандо. — Трешарме, мадам, сільвуплє, висловлюю вам свій найглибший жаль за те, що. . . що. . .

— Геть звідси, негіднику, — кричала шановна дама, — поки я тобі не сказала, що ти нехрист, нелюд, виродок, безбожник, шахрай, пірат, поганець, розбійник Рінальдо Рінальдіні[4], чортів вишкварок, шельма, волоцюга, боягуз, обірванець, мерзотник, татарин, турок, звірюка. . .

Далі вже Лотрандо не слухав, а так чкурнув мерщій, що зупинився аж у Брендах. Але й тут здалося йому, ніби вітер несе за ним отаке, як — «вітрогон, упир, розбишака, злодюга, злий дух, сучий син, скаженюка, палій. . . »

Далі в ліс — більше труску. Під Ратіборжицями напав молодий розбійник на золоту карету, але в ній сиділа ратіборжицька княжна, й така вона була гарна, що Лотрандо вмить закохався й узяв у дівчини — та й то за її згодою — тільки запашну хусточку. Ясно, що його зграя на Брендах не могла наїстися пахощами тієї хусточки. А то напав він під Суховршницями на різника, який вів корову до Упіц на забій. Лотрандо хотів його вбити, але різник так благав зглянутися над його дванадцятьма дітьми-сирітками, так зворушливо, жалісно й гарно примовляв, що молодий розбійник заплакав, пустив і різника, й корову, та ще й упхав різникові в руки дванадцять золотих дукатів —по дукату кожній різниковій дитині на згадку про грізного Лотранда. А різник той, шахраюка, був старий парубок і не мав навіть кішки, а не те, що дванадцятеро дітей. І отак завжди, коли Лотрандо хотів кого вбити або пограбувати, йому ставала на перешкоді його чулість та ґречність. Тож він не тільки нічого ні в кого не взяв, але й своє геть усе пороздавав.

Розбійницьке ремесло так і не велося йому. Хутко вся його зграя разом з кудлатим Вінцеком розбіглася хто куди в пошуках чесної праці, а сам Вінцек найнявся в гроновському млині челядником. Цей млин і досі ще стоїть біля церкви. Молодий Лотрандо залишився сам у розбійницькій печері на Брендах і не міг дати собі ради в злиднях та голоді. Тут він згадав про отця ігумена монастиря бенедиктинців і подався до нього просити поради.

Прийшовши, Лотрандо клякнув перед ігуменом і розповів з плачем,