Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

це не я, а хтось інший, схожий на мене, пройшов ці страшні випробування. І хтозна які, може, стократ лютіші випробування ще попереду? Ніби я знаю, що мене чекає вільний світ – світ поза концтабором, війною, голодом.

Ми біжимо, вільні і юні, а тому дужі та сильні! Ми біжимо… у прекрасний вільний світ.

Агафія

Гострі очі розкриті в морок,

Б’є годинник – чотири, п’ять.

Моє серце в гарячих зморах,

Я й сьогодні не можу спать.

Але вранці спокійно встану

Так, як завжди, без жодних змін

І в життя, як в безжурний танок,

Увійду до нічних годин.

Олена Теліга. Гострі очі розкриті в морок

– Мамо! Ти бачиш цю могилу?

– Яку могилу, доню? Цей невеличкий горб між двома тополями на узбіччі?

– Так, мамо… Тут багато хлопців – молодих, юних, чудових… Івани – Степани – Андрії – Тараси – Миколи – Михайли… А серед них, мамо, і Нюсин Рома…

– Рома?… Роман Павленко?

– Він загинув майже відразу… На початку війни… Я знаю… Йому не боліло. Міна розірвалася за декілька метрів від нього. Не було шансів… Пам’ятаєш, мамо, як ти нам співала? Ой – у полі – жи-и-и-то – копитами – зби-и-и-то – під – білою – березо-о-о-ю – козаченька – вбито…

– Ой – убито – вбито – затягну-у-у-то – в жито – червоною – китайко-о-о-ю – оченьки – за-а-акрито.

– Тільки Ромі ніхто не закрив очей… не накрив козацького тіла… Не було чого накривати, мамо… Мамо, Нюсі казати?

– Не треба, Полю… Нехай жде… Нюся молода й сильна. Вона це переживе, зустріне іншого і знову відчує, що має серце. Але зараз, коли щодня (якщо прокинувся – з’їв чогось – заснув, то вже щастя) вбивча невідомість, страх, відчай… Сам цей алгоритм чекання (коли скінчиться війна, коли повернеться Рома) дає сили. Розумієш, Полю?

– Добре, мамо! Я нічого не казатиму Нюсі. Хай взнає потім, коли вже не буде війни. Коли вже не буде війни…

– Ой – як – ви-и-и-йшла – мила – голубо-о-о-чка – сива – як – підня-я-я-ла – китаєчку – та й – заголоси-и-и-ла…

Агафія прокинулася. За вікном ледь сіріло – десь четверта літнього ранку. Ні, уже не засне. Уже не засне, просто лежатиме, перекидатиметься з боку на бік, крутитиметься на цьому рипливому старому ліжку.

Обережно, щоб не збудити Семена, спустила ноги з високо намощеного, але не дуже широкого ложа. Перед очима ще стояв невисокий, продовгуватий земляний горбик, ніби рукотворний валок, прокладений від однієї тополі до іншої. На узліссі, майже на полі, щедро проораному кратерами від вибухів, ледь помітний із дороги – без жодного знаку чи хреста (боронь Боже). Що з ним буде за рік-два? Зіллється-зрівняється із землею. Добре, хоч не на полі. І на тім спасибі, що солдатські тіла винесли за межу орного ґрунту. Скільки таких безіменних могил – тут – там – по всій землі, по всій цій землі, охопленій війною? А жінки (матері – сестри – дружини – дівчата) чекатимуть… До останнього…

Так і не спитала про Жору! Чому? Чому вона не спитала про Жору? Але Поля сама б сказала, якби з ним щось сталося… Поля сказала б?

Поля тепер сниться значно рідше, майже не сниться (не те, що в перший рік). Вона сниться не «на погоду». О ні! Вона сниться до лиха… І ніколи не попереджає (невже не може?), а розказує. Так, як і за життя? Так, як і за життя.

Те, що було, знали всі. А от те, що буде – чекає – вловлюється проекцією – зримим (не для всіх) видивом? Кому ж це було до снаги? Поля знала (вона бачила це так само ясно, як сад за вікном будинку, а за ним – пологий берег і безкінечний Дніпро). Звідки? Від кого? Для чого розказувала? Для чого окреслила майбуття кожного з них (мами, тата, Жори, Нюсі, Клави)? Як же їм тепер жити з цим «знанням»? Та й нащо? Аби виконати «програму»?

Доля невблаганна. Раз і назавжди окреслена тим, хто там – за фікусом – на небі – скрізь. Долю змінити несила. Жодному ще не вдалося. Тоді, у той зимовий вечір (їй щойно виповнилося сімнадцять) було якесь свято (Андрія? Катерини? Варвари?), коли ворожіння, зазвичай заказане, дозволялося за такою собі усною згодою, за правом звичаю, давнього звичаю предків. «На Андрія дівки ворожать». Дівки ворожили. І вона? І вона. А коли питань стало більше, ніж відповідей, а відповіді – усі не до ладу (ніби пальцем у небо), хтось із найсміливіших гукнув, що треба, мовляв, до бабуні Дуні, усім знаної на острові «видющої» баби.

– Ні вдівець, ні молодець – твій суджений! Ні вдівець, ні молодець!

Ні вдівець, ні молодець? Як так? Але ця страшна баба, що лякала своїм виглядом дужче за самі віщування, нічого не пояснила. «Ні вдівець, ні молодець». Як