Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

хочеш, так і розумій… І тільки коли через два роки Гафія познайомилася з ним, із Семеном, нарешті відкрився сенс того пророцтва. Семен, її суджений Семен, який був на дванадцять років старший за неї, воював на імперіалістичній, потрапив в австрійський полон і був викуплений за царське золото, уже мав дружину, з якою розлучився. Розлучений – усе просто. «Ні вдівець, ні молодець» – це той, хто розлучився.

Красивий, зі світло-карими виразними очима й темними козацькими вусами. Але за цією зовнішністю – інвалід з одбитими нирками, контужений, який ще довго скидався уві сні від видив першої своєї війни. Роботящий і добрий, але й запальний і непоступливий. Його просто не дочекалися. Проміняли на іншого, хто став батьком його маленькому синові, новим чоловіком для його колишньої дружини. І образа за це – на життя, на долю, на обставини, що склалися саме так (пронесена, культивована, не раз промовлена вголос) – визначала увесь шлях його подальшого існування. Скільки він був у тому шлюбі? Рік-два? А потім війна, полон. Його не було шість років. Син зростав, не знаючи його, а його дружина, молода й вродлива, знайшла нового чоловіка. Чим був для нього цей невеличкий часовий вимір попереднього існування? Навіки втраченим раєм? А Гафія і ще один син і три доньки, хороша садиба тут, на острові? Це – вторинне – сурогат – швидше даність – безвихідь? Чи свідомий вибір? Здійснення мрії? Ніколи… жодного разу не відповів Гафії на ці її запитання, вимовлені-викричані зі сльозами, докорами, благаннями. Та й чи собі коли дав відповідь? Чи розібрався? У собі? У хитросплетіннях власного життя?

Агафія відкриває тонку мереживну фіранку на вікні – чи не єдине з того, що залишилося від довоєнного побуту (може, обміняли б і її, але ж, вилиняла й заштопана в декількох місцях, уже не годилася на обмін). На блідо-сірому небі жодної зірки, але місяць, збляклий, проте ще чітко окреслений, видніється досі. Тиша. Спокій. Передранкове безголосся. І в цій передсвітанковій миті, прорізаній лише одиноким посвистом невидимої пташини, такою відчутною стає безглуздість усього цього людського. Ось він – вільний світ! У сталево-незворушному спокої Дніпра, що несе свої води в невідоме, і лише легкий дрож його гладенької поверхні виказує рух течії. Він ніс свої хвилі вчора, несе сьогодні, нестиме завтра. Йому байдуже до оцих людців на берегах. Вони кидаються вибуховими зарядами, а він їх просто ковтає й котиться далі, поливають свинцем – не спиняється, не обертає своїх вод назад. І тільки потовчена риба, що спливає мертвим сріблом, випалений очерет і понівечене дно – знаки доби, сліди війни, але й вони колись заростуть. Усе минає, мине й це. А він, Дніпро, одвічний, іншого нема.

Літо. Спекотні дні. Корова доїться. Німці ходять. Не лише по молоко. Приходять скупатися на піщаний пляж, який просто тут, під вікнами, тягнеться вздовж усього західного берега острова, добре проглядається – мов на долоні. Складають свої автомати просто тут, у кутку кімнати (хтось один залишається наглядати), роздягаються й розвішують зелені штани й кітелі по всіх стільцях та й біжать на берег. Їхні молоді, здорові тіла бронзовіють на сонці, чорні мокрі труси обліплюють усе те сороміцьке, на що заказано дивитися. «Не дивіться ви на них – очі поламаєте!» – свариться на дівчат Гафія. Клава крадькома таки позирає у віконце, Нюся прикривається книжкою – вдає, що їй байдуже, а Гафії справді байдуже. Німці весело перегукуються, хлюпаючи один на одного водою – звичайні собі хлопці. Жодної винятковості – ні в будові черепа, ні в решті частин тіла… Пересічні, шеренгові чоловіки, яких не вирізниш у натовпі, байдуже – чи то кельтів, чи слов’ян, чи германців (аби не чорношкірих). Купаються гуртом – до п’яти-шести. А останнім часом навіть «на варті» нікого не лишають біля свого майна в кімнаті. Довіряють? Довіряють…

Гафія ледь-ледь прочиняє вікно, і пахощі, направду райські пахощі червневих троянд, іще нічим не прибиті, – жодними побутовими запахами, – теплими хвилями розливаються кімнатою. Якась рання муха залітає через цю вузесеньку щілинку й починає густо й набридливо дзижчати. Гафії не хочеться здіймати галас, влаштовуючи полювання за цією нечемною гостею, що вдерлася без жодного запрошення. Вона навстіжень відчиняє половинку вікна і рушником виганяє кляту мушару. Знову тиша, сонна, нічим не розтривожена. На ліжку Семен провалився, як камінь у воду, у глибокий сон – не кричить, не стогне, не кличе (уже років із десять не кличе Настю – першу дружину, як і не порівнює – борщі – пироги – вареники її, Гафіїні, і тої, першої). За стіною – дівчата, точніше, лише Клава, бо Нюся на нічній зміні (хлібзавод працює безперервно).

Протягом прочиняються двері в ту, іншу кімнату. Де фікус, а за ним «В’їзд Ісуса в Єрусалим на осляті», а по-простому – «Вербна неділя», Микола Угодник і рядком свята Аполлінарія, святий Георгій і ще темні лики святих. Уже майже рік, як німці в Києві. Довгий, безрадісний рік – рік їхнього життя.

Невже Роми й справді нема? Поля сказала, що Роми вже нема… А Нюся? Як вона це переживе? Гафія сказала Полі, що вона сильна, переживе… Жорстоко… Зустріне іншого – і це, зрештою, правда! Але як от проіснувати між цим «переживе» й «зустріне іншого»?

– Царю небесний, утішителю! Душе істини, що всюди єси і все наповняєш! Скарбе добра й життя подателю! Прийди до нас, і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші… спаси душі наші…

Приїзд

Від гогітливого, вишкіреного полум’я плавиться метал – стікає й невеличкими калюжами живої ртуті відбиває заграву вогню.

– Німеччина вітає!

– Яка Німеччина? Америка шоколяди скидає!

У страшній своєю неприродністю тиші верескливий до божевільного відголоску десь усередині звук протиповітряної сирени. Усі забилися по щілинах. І навіть цих, щойно прибулих до Мюнхена «остів», простих наймитів, зігнали до якогось