Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

Іван кілька разів натякнув, що не від того, аби посидіти з нею десь, поговорити про давні часи, але Марія не прийняла пропозиції, а вірніше, невірно витлумачила її:

— Ой, Іване, більше п'ятдесяти років минуло! Та й Богдана я нікуди тут не відпроваджу! — Марія, певне, подумала, що я хотів напроситися на зустріч наодинці.

Ні, Маріє, я зовсім не хотів того. Колись ми стали коханцями дуже молодими, можна сказати, дітьми. Господи, чого тільки не було між нами в нашому окупованому місті! Я пам'ятаю, як дико стрибали наші голі тіні по стінах з памороззю.

— Ми потрапили в той ритм, у якому крутиться земля, — кричав Іван мало не на все місто.

— Це ми розгойдуємо цю землю, — хрипіла ти у відповідь.

Та зима була страшенно холодною. На стінах спальні була справжня паморозь. Ми писали на ній гарячими пальцями наші імена. За стінами неподалік іще тлів підпалений підпільниками Хрещатик. Ми реготали з тобою: «Подпольщики — это те, которые под полом или те, которые подпаливают?» рятуючись тим дурним сміхом від жахіть війни. «Найбільший шик із жінкою — на війні». Щось у тому є.

Я не забув твоїх дотиків і твоїх стогонів. І як ми потім закутувались у пухову ковдру, і засинали, і прокидалися від холоду, і знову кохалися. Але хіба це можна повторити через п'ятдесят років? Іван Івак тих років не ставив питання, чому професорська доця була такою розбещеною в такому юному віці. Просто брав те, що пропонувала йому юна хуліганка. А старий Іван Івак не наважився спитати поважну пані поетесу про це. Хоча, на те і є старі друзі, щоби говорити про все не соромлячись, не боячись образити, бо справжнього старого друга образити не можна, як і він ніколи не образить тебе.

Я відчув велике розчарування від зустрічі з тобою, Маріє. І не тому, що відчув жаль від того, що життя минає, і попереду значно менше, ніж позаду. І не тому, що ти була з чоловіком, а я вже тоді був удівцем. Ні, річ у тім, що ти на своєму вечорі читала якісь бездарні пуританські вірші, присвячені мені. Як дівчинка Марічка із хлопчиком Іванком усеньку ніч перед розлукою назавжди читали «Кобзаря» в домі старої учительки. Краще б ти не читала ніяких, і це було б о'кей. Навіщо ця брехня? Я брехав усе життя, але ж я, на відміну від тебе, лишився в цій країні, бо так вирішила доля. А ти здійснила свою мрію, дісталася далеких країв, яких я не побачив і не побачу. До країв, де, як кажуть тепер, панує свобода. То хто ж змушував тебе казати неправду?

А хочеш, я розповім, якою насправді була наша остання ніч восени 42-го? Коли німці невідомо з якого дива зруйнували твій гарний сірий дім, в якому ми хуліганили впродовж повного року, ти сказала, що то був знак тікати з цього міста, бо ти все одно збиралася до Америки. Кілька днів ми жили у Вальтера, в домі комбрига. А потім Вальтер, щиро вибачаючись, натякнув, що його начальство не дуже заохочує занадто тісні контакти вояків Райху з місцевими, і Ельза зібрала тобі невеличку валізку в дорогу. А потім ми ходили на вокзал і довідалися про потяги на Львів. А потім пішли до нас у яр, щоб я також узяв із собою в дорогу якісь речі. Мати була вагітною на останніх тижнях і гостинно запропонувала розпусним малоліткам місце в кутку за фіраночкою в горошок. Я зібрав невеличкий вузлик, до якого справді поклав «Кобзар» із підписом учителя Михайла Михайловича, який мені подарували в школі. А ночували ми тієї ночі у вдови вчителя, в Людмили Уласівни. Вона запропонувала тобі своє ліжко, на якому вона спала з Михмихом, але ти сказала, що ляжеш зі мною на підлозі. Пам'ятаєш, як ми востаннє кохалися в темряві на підлозі в її домі, а стара добра жінка зітхала на своєму ліжку: бідні діти, то все війна, війна… Я не знаю, чи були в мене в моєму житті сильніші відчуття. У мене були добрі почуття, були жахливі, у мене попереду була безодня, про яку я теж збираюся розповісти. Але такого вселенського протягу, як тоді з тобою на підлозі в домі вдови Людмили Уласівни, я більше не пізнав. У Країні Рад про таке не розповідали.

А потім ми рушили на вокзал, Маріє. Чому ж я не ризикнув поїхати з тобою й повернувся додому? Що мене затримало? Невже обіцянка добути хмизу для Людмили Власівни? Та ні. Скоріше те, що в мене вкрали мій вузлик, і я не наважився вирушити в далеку путь зовсім без речей. А ще те, що за той рік, поки ми кохалися, ти дуже виросла і стала трохи вищою за мене, і саме під час останніх обіймів на вокзалі я усвідомив це. А ще я недаремно згадав про вселенський протяг ночі перед тим. Я застудився, Маріє, в мене повзла температура. Мені не хотілося далеких мандрів, лише забитися в куток і відлежатися. У мене боліло горло, мене душила страшна ангіна. Тому в нас і не було останнього поцілунку. Це єдиний правдивий рядок у твоєму вірші:

А тобі доля сприяла. Ти побачила на вокзалі людей, які також шукали можливості прориватися на Захід. То ж останнє, що побачив Іван, ідучи з вокзалу, як ти пересіла до них, і от уже ти на відстані жваво жестикулюєш із ними. А він поплентався назад у свій яр. А коли Людмила Уласівна побачила його, то сказала йому:

— Повернувся, Івасю? Значить, не судилося тобі шукати щастя в чужих краях. Але моя тобі порада: не розповідай нікому про