Іванна Боразан - Ігри долі

Оксана посміхнулася і сказала:

— Впізнаю колишню Аню, а то я подумала, що її уже навіки втрачено.

Аня повернулася до подруги, а у тої в очах «бісики» танцювали.

— Ти ще тут? — запитала Аня. — Я думала, її величність- подружка десь уже попленталася. П’ять хвилин тримати рот на замку, це ж для тебе рекорд, — жартома додала.

«Як діти», — подумала Марина.

— А якщо серйозно, як тобі моя ідея з косами? — запитала Аня у подруги.

— Думаю непогано, навіть символічно. А на рахунок корони також думаю, що перебір. Краще…

Оксана встала і підійшла до подруги.

— Щоб було, як ви казали. По боках коси, посередині пряме. Волосся підбираємо знизу догори дугою. Прикріпляємо квіти збоку, а фату зверху. Скромненько, но зі смаком, — додала Оксана і посміхнулася Аниному відображенню у дзеркалі. Аня й собі посміхнулася відображенню Оксани.

— В принципі непогано, — задумливо мовила Марина. Це, напевне, перший раз, коли я справді погоджуюся з чужою думкою. Так як ви казали: скромно, но зі смаком, — дівчина посміхнулася. — А тепер дозвольте приступати до роботи.

Це було сказано до Оксани, яка стояла біля Ані і не допускала до неї перукаря.

— Ох, звичайно! А я піду й приготую каву.

— Мені, будь ласка, принеси сік, серце й так шалено калатає. А ви що будете? — запитала Аня Марину.

— Дякую, я б випила каву.

— Чорну чи з вершками?

— Чорну і без цукру. Дякую. — Марина посміхнулася турботливій подружці й повернулася до своїх обов’язків.

— Давай швидше! — ледь не криком говорив Нік своєму свідкові, який зав’язував йому метелика на сорочці.

«Будь проклятий цей смокінг. Скільки ж з ним возитися?!» — сердито думав наречений.

— Не кричи, — буркнув свідок. — Ще кілька секунд…. От і усе.

Він все ретельно розправив і відійшов полюбуватися своїм творінням.

— Шик! — тільки промовив і задоволено посміхнувся.

— Ой, ледь не забув… Квітка. Має бути квітка. Куди вона поділася? — розгублено мовив. — А- а! Знайшлася…. Останній штрих, — додав друг Ніка і прикріпив квітку білої лілії нареченому на кишеньку фрака.

— Красень, — не стримався і промовив дружба.

— Годі робити мені компліменти. Побережи свою красномовність для подруги нареченої. Кажуть: вона ще з тим характером, — сказав Нік і щиро розсміявся.

— І не з такими норовливими давав собі раду. Після нашого ближчого знайомства, вони ставали слухняними й покірними. І ця не буде винятком, — захищав себе друг.

— Тільки дивись мені, не заставляй мене червоніти через тебе, — знову Ніколас жартував над своїм другом.

Знаючи його, був упевнений, що зайвого він нічого собі не дозволить. Але якщо його другові подобалася якась дівчина, він «гори зверне», але затягне її в ліжко. Навіть не так, вона сама туди стрибне. Чогось бажаючи, він міг бути дуже переконливим і грати на чужих слабкостях.

Задоволений побаченим у дзеркалі, Нік перевірив, чи на місці обручки. Переконавшись, що вони у кишені, перекинувся ще кількома словами з другом. Засигналив у дворі лімузин. Ще раз усе ретально перевіривши, вони попрямували до машини.

Організатори весілля постаралися на славу. Білий лімузин, начищений до блиску, потопав у квітах. По боках височіли різнокольорові надуті кульки.

Ніколас Харт сів у лімузин, а з ним і його свідок. Машина рушила у напрямку будинку нареченої.

Церемонія весілля в Україні вкрай відрізнялася від церемонії в інших країнах, в тому числі й США. Там наречені зустрічаються біля вівтаря церкви або біля розкладених на столі документів в РАГСі. А тут на Україні наречений зі своєю свитою повинен їхати до нареченої. Там викуповувати у її близьких, а потім всі разом їдуть до РАГСу і до церкви на вінчання. Дивна традиція, але слід її дотримуватися, адже ти тут живеш, і твоя майбутня дружина — українка.

Під’їжджаючи до будинку Ані, водій лімузину нестримно сигналив, даючи знати, що вони уже близько.

Будинок нареченої видно уже здалеку. Знову організатори постаралися — і веселка надутих кульок та різноманітних квітів виднілися на похмуро-сірому фасаду будинку. Кругом снувалися люди. Де-не-де з-поміж них виднілися репортери.

З’явилися батьки Ані і ще хтось з їхніх родичів, як зрозумів Нік. Винесли стіл. На столі була ікона, хліб і сіль. Турботливий староста тримав у руці пляшку горілки, а старостіна закуску. Тамада повів церемонію викупу з традиційними питаннями: що цей молодик тут робить? Чи не заблудився часом?

Коли усміхнений Ніколас сказав, що не заблудився і що прийшов по свою майбутню дружину, тамада знову промовив:

— Не так то просто, молодий чоловіче, отримати такий скарб. Якщо пам’ятаєте казку про Сплячу красуню, то там принц пройшов певні випробування, щоб зірвати поцілунок принцеси. Тому я пропоную також нашому нареченому пройти певні випробування. Якщо ти, — звернувся він до Ніка, — без помилок пройдеш, то отримаєш свою «принцесу», якщо ж ти будеш помилятися, будеш змушений платити за свої помилки. Ти згідний?

— Так!

— Тоді приступимо. Шановні присутні! Перше випробування. Воно буде коштувати п’ять кроків до під’їзду. Так от запитання: якого кольору очі нареченої?

— Небесно- голубого, а коли вона сердиться стають темнішими, наче грозова хмара.

— Ого! Наш наречений у душі ще й художник. Аплодисменти! Відповідь правильна. Ступай п’ять кроків.

Ніколас зі свідком попрямували на відведену їм відстань.

— Запитання друге: як ти думаєш, яка мить вашого знайомства найбільше запам’яталася нашій наречені?

Ніколас трохи подумав і промовив:

— Мить, коли ми були удвох під зоряним небом, і я зробив їй пропозицію.