Тетяна Ковтун - Вирій загублених душ

в поло і постійний — до спільних обідів. Обоє полюбляли кухню дядька Рекара, який був власником готелю «Акадіа Опера», хоча зазвичай банкір ходив до дешевого ресторану «Карре де Фейан».

— Вибач за довгу паузу, — пролунало у слухавці.

— Філіпе, чому так офіційно? — удавано веселим голосом запитав Ален, спершу привітавшись.

Лагранж нічого не пояснив і продовжив у тому ж тоні:

— Ми могли б з тобою погомоніти завтра, наприклад, о восьмій?

— Без проблем.

— Тоді до зустрічі.

Перш ніж зачинити кабінет, Рекар зателефонував дядьку.

— Як щодо свіжих устриць?

— Щойно привезли, — відповів той. — Товар з Вилково.

— Це де?

— Україна. Екологічно чистий продукт. Устриці «белон».

— Ну не скажи. А Чорнобиль?

— Вилково на Одещині. Це зовсім в інший бік, під Румунією. Там усі підприємства вже десять років як зупинилися.

— Ну гаразд. То ж до завтра.

Ален не сумнівався, що дядько Марк швидше розіб’є лоба, ніж підведе своїх постійних клієнтів.

Дружини досі не було вдома. На подвір’ї безперспективно дзявкотів крихітний тер’єр. Діти ще не прийшли від бабусі. Ален насипав собаці корму і самотньо повечеряв на кухні. Перепочивши у ванній, чоловік підсів до письмового столу. На екрані монітора з’явилися рядки: «Монографія «Як убезпечитися від світової фінансової кризи?».

Аленові наукові праці і коментарі дратували американських колег. Щовечора французький банкір поповнював електронний реєстр провалів і похибок його величності долара. Заокеанська валюта з часу, як стала головною світовою розрахунковою одиницею, всіляко доводила, що сучасна економіка не здатна існувати окремо від політики. Саме це не подобалося французам. Не випадково якийсь час їхня країна перебувала за рамками НАТО. Так само нікого не здивувала позиція Франції в іракському питанні. «Ми дозволимо собі увійти до Багдада, лише якщо там знайдуть трюфелі», — кепкували парижани.

Із політичною експансією заокеанської валюти так-сяк було зрозуміло. Утім Ален зі своїм аналітичним розумом, вивчаючи бізнес-цикли, шукав інші — економічні аргументи проти всевладдя долара. Ці розвідки увійшли в резонанс із запровадженням євро, що тільки підтверджувало здогадки Рекара. У західноєвропейських країнах, та й у тих, що конкурували зі Сполученими Штатами на ґрунті глобального впливу, — таких, як, скажімо, Росія і Китай, ці дослідження сприймали з цікавістю. Один із московських журналів навіть замовив Алену статтю. Чоловік відшліфовував кожне слово в цьому тексті, знаючи причепливість редакторів, які завжди вимагали від нього доступного викладу найскладніших понять.

Нарешті почулися кроки Ізабелли. Вона повернулася з передмістя, де Рекари перебудовували стару віллу. Жінка рвучко прочинила двері до кабінету і з серцем вимовила:

— Ці платежі мене дістали. Будівельники відмовляються працювати. На твоєму рахунку немає ні сантима.

Жінка з виразом презирства пошпурила на комп’ютерний стіл банківську картку. Ален дивився на цей шматок пластику очима людини, якій було байдуже все, крім абстрактних цифр.

— Чуєш мене? Я туди більше ні ногою. Сам розбирайся з кошторисом, кресленнями й інспектором відділу архітектури. Він запосівся, що наш проект не затвердять ні за яких умов.

Коли дружина гнівалася, то поверталася до співрозмовника упівоберта і при цьому ставала схожою на сердиту курку. Лупата і худа, жінка ні за що не бралась, а лише вимагала роботи від інших. Дуже дивно, що всі її хлопці, з ким зустрічалась, якимось сьомим відчуттям вловлювали цей Ізабеллин ґандж. Після тривалих пригод від неї втекли один за одним прямо з-під вінця двоє наречених.

Те, що під тридцять перезріла дочка префекта поліції таки вийшла заміж, було заслугою тата, який спромігся на добрий посаг. Відтоді Ізабеллу вдома чекало все готове. Косметичні салони, вернісажі і нічні клуби — все це закрутилося в її житті, наче в калейдоскопі. Сьогоднішній виїзд жінки на недобудовану віллу був з її боку величезною поступкою родинним інтересам. Тепер вона переконалась, як мало Ален дбав про сім’ю та її, Ізабелли, спокій. Утім те, що сімейні фінанси останнім часом занепали, для неї не було відкриттям.

Інколи Ален, при всій своїй терплячості, був різким.

— Ти все сказала? А тепер дай мені спокій, хочу закінчити статтю.

— Фанфарон! Звичайний фанфарон! Нікому твої статті не потрібні. Ти до скону писатимеш їх, тоді як міг би стати багатим, як Крез.

Дружина голосно ввімкнула музику, сіла навпроти Алена і запалила сигарету, чого він не міг терпіти. Проте Рекар продовжував правити статтю. Ізабеллу це розлютило, і вона вирішила нагадати йому ще про деякі сімейні обов’язки.

— Ти ж пам’ятаєш, що ми завтра обідаємо в моєї мами?

— Я не зможу, в мене ділова зустріч, — відказав чоловік.

— У суботу ввечері?

– Інколи, в моєму становищі, не вибирають час для зустрічі, — Ален натякав на свій статус позаштатного радника прем’єра.

Лагранж був у доброму гуморі. Готель, куди він вирушив завчасно, розташовувався в районі між Оперою, великими бульварами і магазинами. Чоловік під’їхав своїм «Рено» до однієї з крамниць, де довго вибирав собі краватку, і потім попрямував до місця зустрічі. У цьому ресторані було багато білого і золотого, масивні столи, стільці, схожі на крісла, кришталь. Як кажуть дипломати, пафосне приміщення, — тут і справді зупинялися іноземні урядові делегації.

Філіп з таємничим виглядом уже сидів за їхнім звичним столом, коли підійшов Рекар.

— Ти замовив страви?

— Ні, чекав тебе, — відповів приятель і поправив вузол своєї нової яскравої краватки.

— Та говори вже, яка нетерплячка тебе бере. Я ж бачу.

Лагранж навіщось нагнувся над порожньою тарілкою, озирнувся і тихо промовив:

— Це таємниця, але ти повинен знати: тебе рекомендують на посаду голови Інвестиційного банку. Так-так, тобі потрібна певна корекція поведінки.

Ален здійняв чорні брови і ледь стримався від вигуку. Повідомлення Філіпа цілком могло відповідати дійсності. Менш ніж за рік добігав кінця термін перебування на посаді нинішнього голови Інвестиційного банку. Отож президент не забув своєї обіцянки. Однак ця нова обставина накладала певні обмеження на щасливого кандидата. Перспектива кар’єрного зростання для банкіра означала табу на деякі речі, яких не прощали у вищому світі. Окрім бездоганної ділової репутації, — а Рекар її мав, — потрібно було демонструвати свою відданість європейським цінностям, бути публічним політиком і час від часу з’являтися перед телекамерами разом із дружиною і дітьми.

Ален ледь згадав, коли останнього разу відвідував офіс своєї партії, і подумав, що потрібно зробити це ще раз під якимось приводом, — скажімо, запропонувати провести благодійний вечір. Можливо, слід було зібрати кошти для бездомних, серед яких багато хто мав проблеми із законом. Скажімо, ціле скопище таких бідолашних, здебільшого вихідців з Африки і Азії, уже роками роїлося на кордоні з Великою Британією.

Приятель тим часом відкривав стулки раковин спеціальним ножем. Навряд чи його апетиту могла зашкодити розмова про