Сергій Ухачевський - Казка старого мельника

тиху молитву, притискаючи до грудей образок Матері Божої Милостивої. Утім, цікавість брала своє, Христина розплющила одне око і побачила, що на неї мчать песиголовці! Їхні потворні подерті плащі зловісно розвівались, морди люто вишкірювались під каптурами. Важкий подих вороних коней гарячою парою виривався з ніздрів і розносив гнилісний сморід. Їхні червоні очі біснувато вирячувались, немов шукали кривавої поживи, зелена піна спадала з м’ясистих губ на землю і шипіла, роз’їдаючи ґрунт. Христина перелякано відступила у бік і приготувалась до найгіршого, зіщулилась і заплющила очі. Проте ватага нечестивців промчала повз неї, та не помітила дівчини. За ними війнуло вітром — промчали повітрулі. Вони зробили коло навкруги неї й помчали далі.

Коли уся ця погань проїхала й не зачепила її, Христина з полегшенням зітхнула, перехрестилась і рушила далі, радіючи з того, що сила молитви і духовна чистота зробили її непомітною для нечестивців. Христина проказала подячну молитву і рушила далі.

Аж ось за пагорбом, який вона проминула, помітила нещасного сліпого каліку, який сидів обабіч шляху. Дівчина підійшла до нього, а він, нашорошивши слух, жалісливо простягнув до неї руку і почав просити:

— Подайте вбогому, хоча б сухарика. Помираю я від голоду. Кляті песиголовці усе відібрали...

Христина глянула на старого — він такий нещасний та немічний, і так його стало шкода, що вона зупинилася, розв’язала вузлика... Та враз подумала: «Чого ж він сидить тут, у лісі, і не йде до міста? Чому не просить подати заради Христа, як це роблять усі нещасні... Мене ж попереджали... Ні, нічого не дам...» — рішуче зв’язала вузлика і крутнула головою, мовляв, ні. Враз каліка загарчав до неї, миттю перекинувся чи то на звіра лісового, чи то на вовкулаку. І прогарчав люто:

— Бамбанза кітуба наплута убанту! — і захрипів гарчливо: — Хто ти?! Де ти?!

Христина заходилася промовляти молитву, потвора присіла, немов її щось оглушило, крутнулась на задніх лапах і кинулась до лісу. Христина рушила далі й пришвидшила крок.

Аж ось на землю почала спускатися ніч...

Дівчина боязко дивилася вперед зі сподіванням засвітла дістатися до людських осель. Вона знала, що цією дорогою ось-ось має дійти до хутора. Вже й ніжки втомились, вже й очки злипались, просилися до сну. Та нарешті попереду заблимали вогники. Хутір! У неї радісно забилося серце, і панянка пришвидшила крок.

Нарешті увійшла до хутора. Він видався їй затишним і привітним. Бо одразу ж на першому подвір’ї за плетеним тином сиділи господар з господинею і лузали насіння. Вони помітили подорожнього хлопчака, звелись, і господар промовив лагідно:

— Чи здалеку йдете, добродію? Ніч на дворі. Заходьте до гостини, переночуйте. Гості у нас бувають так рідко... Розкажете вісті з далекого світу та з України...

— Ніч на дворі, куди вам блукати, — підхопила прудка господиня, — заходьте, повечеряєте. Розкажете, куди мандруєте у ці часи непевні. Ми раді кожному подорожньому. Прошу до господи, — вказала рукою на перелаз. — Сінце свіже, виспитеся на свіжому сінці. І нам пора спати, — потягнулася солодко. — Вранці з півнями до праці стаємо.

Христинка радісно подивилася на добрих людей, переступила через перелаз. На подвір’ї під яблунькою — стіл, парує печеня, борщ у горщику. Лежать ложки. Господиня витерла подолом лаву і припросила:

— Сідайте, добродію.

Христина сіла скраєчку. Всівся й господар. Та враз Христина серцем відчула: щось тут не так, чогось не вистачає... Вона пробігла поглядом і помітила, що у господаря на шиї немає хрестика, а у господині — висить над пазухою чорна зморщена вороняча лапа! І подумала Христина: «А й справді, мене тут уже чекали...»... І підняла руку, щоб осінити себе Хрестом Святим, аж що тут сталося! На обличчі господаря раптом з’явилося свиняче рильце, він кинувся під стіл, а господиню, яка виявилася повітрулею, як вітром з місця здуло!

Христина зіскочила з лави, а та заплигала перед нею, наче цап, перескочила через тин, і тільки чутно, як погнала далі, підскакуючи по дорозі. Дівчина поглянула на стіл, щойно накритий різними стравами, а на ньому — обгризені чорні кості та черепки посуду. Злякано притулила до себе образок. І тут до неї підлетіла повітруля. Наче примара у темному балахоні — зависла в повітрі й люто втупилася своєю кутастою пикою в лице Христини.

— Я тебе не бачу... Чому? Хто ти? Куди йдеш? — проревіла грудним скрипучим голосом. — Скажи мені! Не бійся! Я добра! Хочеш, проведу тебе через ліс навпростець до людей? Хочеш, дам золота! Я добра! Кенуну рех я сімба тувал! Мекза навал тер бокун!

Одначе Христина цього разу не злякалась, тільки міцніше притулила до себе образок і почала подумки молитися.

А повітруля, яка набрала обрисів відьми, що зависла над землею у чорному лахмітті, враз схопилася за голову і заволала:

— Не хуму немба хат! Зупинися, перестань, не треба молитов, у мене від них голова розривається. Скажи мені хоч слово! Хоч слово скажи мені! — але не витримала і з криком: — Не! Хуму! Немба! Ха-а-а-а-ат! — відлетіла вихором вгору.

Звідти до Христини долинуло:

— Це ще не все, чиста дівонько! Ти нікуди від нас не подінешся! Немба! Немба!

Христина відчула, що у неї від страху перехопило горло, і вибігла за тин. Аж тут побачила, що тепер це не той хутір, яким він бачився їй попервах. Обабіч дороги старі перехняблені хатки, повалені тини, посохлі дерева. Вона чимдуж кинулась геть з цього страшного місця.

Дівчина бігла довго, не зупиняючись і не озираючись, і тільки вдосвіта, втомлена дорогою та пригодами, упала у високі трави і знесилено заснула в них.

Уже зійшло сонце і позолотило лужок, на