Емерсон Т. Брукінґ - Війна лайків

до кінця першого дня, хоча вигоди так і не отримала. На той час Інтернет перестав бути іграшкою науковців.

Завдяки напливу нових комерційних підприємств паралельний світ Інтернету почав зростати так швидко, що виявився завеликим для того, щоб його могла вивчити (а тим більше розуміти) будь-яка людина. На щастя, нікому тоді не потрібно було його розуміти. Дослідники, що каталогізували найвіддаленіші межі досяжності Інтернету, – не люди, а «боти» – спеціальні програми, створені, щоб «повзати» та позначати нескінченну протяжність павутини. Перших ботів створили як кумедні лабораторні експерименти. Але коли онлайн з’явилися мільйони користувачів, пошук у павутині став новим великим бізнесом. Найуспішніше підприємство створили в 1996 році два стенфордські аспіранти Ларрі Пейдж та Сергій Брін. Назва їхньої компанії була взята з математичного терміну для цифри 1 зі 100 нулями. Google символізував ідею «організувати начебто нескінченний обсяг інформації в павутині».

Позаяк павутина продовжувала своє стрімке зростання, вона почала приваблювати зовсім інших користувачів, далеких від університетських лабораторій та технічних осередків Кремнієвої долини. Для цих цифрових новоприбульців Інтернет виявився не просто цікавинкою чи навіть бізнес-можливістю. Він розв’язував питання життя та смерті.

На початку 1994 року в бідному південномексиканському штаті Чіапас виникло строкате формування, до якого ввійшли чотири тисячі соціально незахищених робітників та селян. Вони називали себе Сапатистською армією національного визволення (САНВ). Революціонери окупували кілька містечок і намірялися рушити на Мехіко. Уряд це не вразило. У криваву бійню було кинуто дванадцять тисяч солдатів за підтримки танків та авіації. САНВ швидко відступила в джунглі. Доля повстання висіла на волосині. Але через дванадцять днів після початку повстання – коли мексиканські війська вже були готові придушити його залишки – уряд раптом наказав зупинити бойові дії. Для тих, хто вивчає війни, цей крок сприйняти важко.

Однак пильніший розгляд показує, що в цьому конфлікті не було нічого звичайного. Члени САНВ не лише воювали, але й виступали онлайн. Вони поширювали свій маніфест прихильникам лівих ідей в інших країнах, проголошували солідарність із міжнародними робітничими рухами, що протестували проти вільної торгівлі (початком їхньої революції став день, коли в дію вступила Північноамериканська угода про вільну торгівлю, або NAFTA). САНВ налагодила контакт із міжнародними організаціями на кшталт Червоного Хреста та переконувала всіх журналістів, яких тільки могла знайти, приїхати й поспостерігати за жорстокістю мексиканських військ на власні очі. Відрізані від багатьох традиційних засобів комунікації, члени САНВ почали масово використовувати нову, досі не перевірену силу Інтернету.

Цей маневр спрацював. Із солідарності до САНВ приєдналися десятки тисяч ліберальних активістів у понад 130 країнах, які говорили 15 різними мовами. Незабаром світова громадськість почала тиск на мексиканський уряд, щоб припинити маленьку війну в Чіапасі. Цей тиск був звідусіль. Мехіко пішло на поступки.

Утім після закінчення стрілянини конфлікт не згас. Натомість війну змінила безкровна політична боротьба, яку підтримувала глобальна мережа ентузіастів та прихильників, більшість з яких досі ніколи навіть не чули про Чіапас. Протягом наступних років ця мережа підштовхуватиме та улещуватиме мексиканський уряд щодо реформ, яких місцеві повстанці не могли здобути самі. «Постріли лунали десять днів, – скаржився мексиканський міністр закордонних справ Хосе Анхель Ґуррія у 1995 році, – але далі розгорталася війна чорнил, письмового слова, війна в Інтернеті».

Стало очевидно, що нестримний поступ інновацій Інтернету змінює суспільно-політичну структуру реального світу. Такий вплив мали винайдення веб-камери, запуск eBay та Amazon, поява онлайнових побачень, навіть перші підбурювані в Інтернеті скандали й злочини, один з яких призвів до імпічменту президенту (він виріс із плітки, опублікованої онлайн). У 1996-му Мануель Кастельс, один із провідних соціологів світу, зробив сміливе передбачення: «Інтернет-інтеграція друкованих, радіо-та аудіовізуальних засобів у єдину систему обіцяє вплив на суспільство на рівні появи алфавіту».

Менше з тим, найдалекоглядніші з інтернет-візіонерів узагалі не були науковцями. У 1999 році музикант Девід Боуї дав інтерв’ю BBC. Замість того щоб рекламувати свої альбоми, музикант почав філософствувати щодо майбутнього технологій. Він пояснив, що Інтернет не лише зводитиме людей разом, а й розводитиме. «Щонайменше до середини 1970-х ми насправді відчували, що все ще живемо у видимості єдиного, абсолютного, створеного суспільства – де була відома правда та відома брехня і не було жодного дуалізму чи плюралізму щодо наших переконань, – сказав артист, колись відомий як Зіґґі Стардаст. – [Потім] ця єдність зникла. І це, на мою думку, породило таку мережу, якою є Інтернет. Вона демонструє, що ми живемо в повній роз’єднаності».

Інтерв’юера спантеличила впевненість Боуї в силі Інтернету. «Ви маєте розуміти, що деякі з ваших заяв щодо Інтернету перебільшені», – заперечив він співрозмовнику.

Боуї похитав головою: «Ні, знаєте, я не згодний. Не думаю, що ми бачили навіть верхівку айсберга. Як на мене, потенціал користі й шкоди, що їх Інтернет може заподіяти суспільству, годі уявити. Думаю, ми насправді перебуваємо на порозі чогось запаморочливого й страшного… Воно зруйнує наші ідеї про те, чим є ці мережі».

Євангеліє від Марка

«На меті було створити не онлайн-спільноту, а дзеркало реального життя».

На зернистому відео 2005 року хлопець студентського віку сидить на диванчику в тісній кімнатці, тримаючи червону пластянку. Юнак намагається описати, чим є його новий винахід і – найголовніше – чим він не є. «Це не пересічне місце, щоб “позависати” онлайн, – пояснює юний Марк Цукерберґ. – Це щось набагато більше».

Цукерберґ належав до першого покоління, народженого у світі, де Інтернет став доступний широкому загалу. До 12 років Марк уже створив ZuckNet, чат-сервіс, що зв’язував стоматологічну практику його батька з родинним комп’ютером. Ще до закінчення школи хлопець пройшов курс інформатики для студентів. А потім одного вечора у 2003-му 19-річний другокурсник Гарварду Марк Цукерберґ почав новий амбітний проект. Але зробив це без жодного наміру змінити світ.

У той час кожен гарвардський факультет мав свої «фейсбуки», де були зібрані студентські фото. Студенти використовували їх як довідники про нових однокурсників, а також як привід, щоб потеревенити про них у вітальні гуртожитку. Спочатку ці довідники друкували як буклети, але потім почали оприлюднювати в Інтернеті. Цукерберґ виявив, що онлайнову версію можна легко зламати і скачати портрети студентів. Тож за тиждень напруженого кодування він написав програму, що давала користувачам змогу оцінювати, котрий із двох випадково обраних студентських портретів привабливіший. Він назвав свій витвір Facemash. Відвідувачів сайту вітало сміливе твердження: «Чи судитимуть нас за виглядом? Ні. Чи оцінюватимуть за ним? Так».

Facemash виник онлайн недільного вечора і набував популярності зі швидкістю лісової пожежі, зібравши протягом перших кількох годин близько 22 тисяч голосів. Так