Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

стоїть замок, оточений Глухою стіною, казали вони. В тому замку живе принцеса з золотим волоссям. Вона найкраща дівчина на землі, і щасливий буде той, чиєю дружиною вона стане. Я слухав їх і думав: вона має бути моєю! А коли я побачив вас, Янтарино, то зрозумів, що не поїду без вас. І доля до мене прихильна: ви самі прийшли і сказали, що йдете зі мною.

— Ви неправильно зрозуміли, принце, — сказала Янтарина. — Я іду з замку, проте не до вашої країни. За Глухою стіною наші дороги розійдуться.

— Але чому? — Бенжі сторопів. — Куди вам іще йти?

— Не знаю.

Принц мовчав. Дивився на Янтарину милуючись. Вітерець ворушив його чорні кучері, шовковисті й гарно пострижені: навіть не зачесані два дні, вони видавалися викладеними перукарем. Янтарина пригадала Чеса, його світляво-медове, завжди замервлене волосся, зелено-карі очі. Ластовиння й міцні білі зуби. Чес такий засмаглий, майже коричневий, а принц Бенжі світлошкірий, немов викупаний у молоці.

— Я подобаюсь вам, принцесо, — сказав Бенжі. — Не заперечуйте, я бачу. Але ви порівнюєте мене з кимось іншим.

— Він кохає мене, — сказала Янтарина.

— Ви розчулилися? — запитав принц. — Так?

Вона кивнула.

— Отже, ви не кохаєте його. Інакше залишились би з ним.

— Не все так просто, — мовила Янтарина.

— А що може бути складного в коханні? — запитав Бенжі. — Кохаєш людину — залишаєшся з нею. Не кохаєш — ідеш шукати того, кого покохаєш. Ви пішли, а отже, я маю шанс.

— Сонце вже високо, — сказала Янтарина. — Якщо нас спіймають, жодного шансу не залишиться. Треба йти.

Вони знову розпочали свій шлях вузькими й заплутаними стежками. Не раз зарості кропиви, величезні мурашники, непрохідні ялинники і багнисті галявини з яскраво-зеленою осокою змушували кинути одну стежку й перейти на іншу. Ліс ніби грався з ними, переставляючи, наче фігури на шаховій дошці. Бенжі подряпав руку. Янтарина порвала сукню і двічі провалилася в непомітні болотяні віконця. Опівдні, замурзані і змучені, вони вирішили зробити привал. Тепер уже й у принца не залишилося сил іти.

На сонячній конюшинній галявині під чорним деревом з золотим листям вони присіли в затінку. Пурхали метелики. Над конюшиною дзижчали бджоли і золотаві мушки. На круглій каменюці в центрі галявини грілась велика змія. Аромат нагрітої землі здіймався до неба, змушуючи очі стулитися. Дуже хотілося спати. Забувши про небезпеку, Янтарина притулилась до чорного стовбура. Він був теплий і наче живий. Бенжі сів поруч і широко позіхнув.

— Треба відпочити, — сказав він сонним голосом і заплющив очі.

Янтарина дивилась на його обличчя, спокійне і світле, з довгими віями й прямим породистим носом. Навіть спав принц гарно, не втрачаючи королівської гідності. Янтарина подумала, що він не такий уже й поганий, і теж заснула. Їй снилося, що чорне дерево випустило зі стовбура тонке золотаве коріння, яким уп'ялося в її шкіру. Дерево вирішило прорости в неї, щоб вона стала його частинкою і нікуди не йшла з теплої конюшинної галявини. Коріння гострими голочками проколювало шкіру і проникало в тіло. Це було не боляче, трохи лоскотно і навіть приємно. Янтарина щодалі глибше занурювалася в сон.

— Прокинься! Прокинься, чуєш?! — гукав хтось їй на вухо, ляскав по щоках.

Янтарина з величезними зусиллями розплющила очі. Над нею схилився Чес. Його зелено-карі очі збільшилися з переляку, і Янтарина здригнулась.

— Обережно, — мовив Чес. — Подивись. І не ворушися.

Вона, услід за його жестом, подивилася вниз — і закричала від огиди. Все її тіло було прошито маленькими прозорими трубочками, якими перекачувалося щось темно-червоне. Трубочки виходили з-під одягу, з-під шкіри і тяглись до дерева, ховаючи кінці в його темній корі. Такою ж сіткою було обгорнуто заснулого Бенжі.

— Що це, Чесе?! — закричала Янтарина, намагаючись вирватись, підвестися.

— Не сіпайся, — зашипів Чес. — Якщо різко встанеш, коріння відірветься, і ти стечеш кров'ю.

— Кров'ю?

— Не зрозуміла ще? Дерево висмоктує з тебе кров. Ви б уже не прокинулись, і до ранку тут лежали б два сухі метеликові кокони.

— Що ж робити? — запитала Янтарина, вперше відчуваючи сильний страх.

— Терпіти, — сказав він. — Зараз я їх обріжу. Буде боляче.

Але принцеса не відчувала болю і спокійно дивилась, як Чес один за одним відрубує тоненькі корінці, зав'язуючи вузликами обрубки. Невдовзі Янтарина змогла підвестися й побачити, як покалічені трубки ховаються в корі дерева. Паростки, що стирчали з Янтарининого тіла, ще деякий час кровили, а тоді засихали й відвалювались. Рубців на шкірі, на щастя, не залишалося, самі маленькі дірочки на сукні.

— Треба будити твого принца, — сказав Чес. — Скоро сонце зайде, і собак пустять по вашому сліду.

Бенжі виявив стриманість і не став кричати, побачивши, що дерево п'є з нього кров. Він стиснув зуби і тільки здригався, доки Чес відрізав ножем деревні трубки. Принц був звичайною людиною і відчував біль.

— Ваш одяг весь у крові, — сказав Чес, хитаючи головою. — Собаки зразу почують. Від запаху крові вони скаженіють. Треба йти.

Але Бенжі ледве тримався на ногах. Від болю і втрати крові він майже знепритомнів, але сказав:

— Ходімо, я готовий.

Чес поглянув на принца з цікавістю.

— Треба сховатися десь і перечекати ніч, — сказала Янтарина. — Він іти не зможе.

— Гаразд. Може, нам пощастить, — кинув Чес. — Підводьтеся. Це недалеко.

— Куди ми? — спитала Янтарина, підтримуючи Бенжі, який щораз більше на неї спирався і ледве пересував ногами.

— Побачиш, — мовив Чес, підтримуючи Бенжі з другого боку.

Вони йшли крізь густі чорничні зарості, серед папороті і моху, між високими старими соснами. Чорні дерева стояли через однакові проміжки, наче сторожа, що спостерігала за рухом подорожніх. Ті