Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

Принц розплющив очі й підвівся. У дверній проймі з'явилася тоненька постать.

— Принце Бенджамене? — покликала вона.

— Я тут. — Він побряжчав ланцюгом. — Ви принесли сніданок?

— Hi, — сказала Янтарина, спускаючись до нього. — Я принесла ключ від ланцюгів. Тут так темно. Простягніть мені руки, будь ласка.

Вона довго відмикала старі замки наручників. Бенжі вдихав її солодкий квітковий запах і намагався пригадати, звідки він знає цю дівчину.

— Принцесо? — нарешті запитав він.

— Так. — Вона зітхнула. — Мій батько вирішив стратити вас. Тому просто зараз треба тікати. Я проведу вас до Глухої стіни.

— Це велика честь для мене, — мовив Бенжі втішено: отже, він сподобався принцесі.

— Річ не в честі. Я залишаю палац. Тому нам по дорозі.

Бенжі вирішив розпитування залишити на потім. Він із задоволенням поворушив вільними руками, устав і вклонився Янтарині.

— Дякую, моя прекрасна рятувальнице.

— Маємо поспішати, — сказала вона.

— Авжеж.

Бенжі вийшов надвір і одразу замружився від яскравого ранкового сонця.

— Як чудово! Досить було просидіти добу під вартою, щоб поцінувати чарівність свободи!

— Будь ласка, хутчіше, — нервово попросила Янтарина. Вона боялася, що король прокинеться й пошле погоню.

А Бенжі позіхав і потягувався, безтурботно усміхаючись. Він не був схожий на Чеса: гарний своєю доглянутістю, витонченістю рухів, природною королівською поставою. Навіть у брудному й пом'ятому одязі він виглядав, як справжній король. Янтарина подумала, що Чесові доведеться довго виробляти у себе таку ходу, вчитися прямо тримати спину і дивитися зверхньо навіть на тих, хто вищий на зріст.

— Куди йти? — запитав Бенжі.

І вони рушили до садової хвіртки.

Роса випаровувалась, трава пахла вільгістю, поділ Янтарининої сукні намокнув і потяжчав. Намокли і матерчаті принцові черевики.

— Ми ще маємо час до заходу сонця, — сказала Янтарина. — Тоді випустять собак.

У Школі гарних манер щойно пролунав дзвінок, повідомляючи учням та ученицям про перерву. Коридори сповнилися шерехом шовкових спідниць і обережним стукотом підборів. Хлопчики галантно пропускали вперед дівчаток і несли їхні портфелі. А дівчатка робили реверанси й люб'язно всміхалися.

Ванда чекала на маму, яка викладала етикет і хореографію. І доки мамині підопічні вивчали складні па або кількість зубчиків у рибної виделки, Ванда читала казку, повільно і неохоче гортаючи сторінки. Казка так швидко закінчувалась, невблаганно наближалась до розв'язки…

Ванда зітхнула. Шкода, що принцеса не залишилася з Чесом. Вийшла б така чудова пара… Дівчина поглянула на себе в дзеркало. Волосся, звичайно, не золоте, а просто світляве, та все одно можна помріяти, ніби ти принцеса і два принци змагаються за право стати твоїм чоловіком.

З учительської вийшла мама, на ходу застібаючи пелерину.

— Усе, сьогодні уроків у мене більше немає, — сказала вона. — Дочитала?

— Дочитаю потім, — відповіла Ванда. — І без того мало залишилося.

— Розтягуєш задоволення? — засміялася мама. — У дитинстві я теж любила читати казки… Ми з Якобіною завжди читали казки разом… — Вона замовкла і зітхнула.

— Хто така Якобіна? — запитала Ванда.

Мама розгубилася, та обманювати не стала.

— Це моя сестра, — мовила вона сумно. — Ми були близькі, всього рік різниці. Разом гралися ляльками, робили одна одній зачіски, каталися на конях. А тоді вона щезла, і ми ніколи її більше не бачили.

— Її викрав чарівник? — запитала Ванда, обійнявши маму за талію.

— Не знаю, — зітхнула мама. — Навіть прабабця не знає.

Довколишній ліс золотився під ранковим сонцем. Блискуче листя чорних дерев тріпотіло на вітрі, чіпляючись маленькими голочками одне за одне. Доторкнешся до такої голочки — помреш, бо вона впустить у тебе отруйний сік. Так казав Чес, і Янтарина вірила.

Вона йшла, уважно дивлячись під ноги, щоб не втрапити в одну з численних пасток. Папороть шурхотіла, суниця набирала солодкості, бджоли поринали в пухнасті вінчики сон-трави й медунки. Пахло смолою, вологою травою, перестиглими ягодами. Червоні шапинки красноголовців і коричневі білих грибів визирали з-під опалого листя, заманюючи далі в глиб лісу.

Стежок було чимало, вели вони в болото, в колючі зарості ялівцю, у видолинки, заплетені хмелем і бузиною. Крижані струмки перегороджували дорогу, повалені дерева перекривали стежки, павутиння налипало на обличчя, гілля дерло й хапало за одяг.

Не звикла до прогулянок лісом, Янтарина швидко стомилась і безсило опустилась на землю. Бенжі, витриваліший, присів поруч із нею і співчутливо зазирнув у її зелені очі.

— Відпочиньте, принцесо, а я піду вперед і дізнаюсь дорогу, — мовив він.

— Не чіпайте золоте листя з чорних дерев! — застерегла Янтарина. — Воно отруйне.

— Зрозуміло, — мовив принц і пішов.

Янтарина чекала близько години, коли Бенжі повернувся. Він приніс їй пучок великих суниць та кілька диких яблук.

— Цей ліс усуціль розкреслено стежками, — повідомив принц. — Дивно. Кажуть, сюди зрідка хто наважиться заходити. А стежок сила-силенна. Але яка з них нам потрібна? Доведеться йти навмання.

Він допоміг Янтарині підвестися й поцілував їй руку. Янтарина запитально подивилась йому в обличчя. Принц видавався дуже задоволений.

— Я й не міг сподіватися, що моя мрія здійсниться так швидко, — сказав він, тримаючи принцесу за руку. — Недавно приїхав, а вже повертаюсь додому з дівчиною, яку кохаю. Я щасливий, Янтарино!

— Ви кохаєте мене? — спитала принцеса. — Але ж ми заледве знайомі.

— Я покохав вас, слухаючи розповіді купців і мандрівних музик. У далекому королівстві