Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

намагались не торкатися їхньої кори. Дерева відчували це і сипали донизу своїм колючим золотавим листям. Гострі пекучі уколи змушували охати Чеса і Бенжі, тільки Янтарина не відчувала болю.

Поступово вузька стежка перетворилась на широку зручну дорогу без глибоких калюж, розрослої ожини, корчів і повалених стовбурів. Чорні дерева пощезали, давши місце дубам і ясеням. Суничні галявини, родини білих грибів, острівці жовтого звіробою і зарості ліщини оточували дерев'яну хатинку. Біля криниці, на лавці, сиділа жінка.

— Вийшло! — зрадів Чес.

— Хто це? — прошепотіла Янтарина.

— Відьма Довколишнього лісу.

Повечерявши, вони поклали Бенжі на лежак у кімнатинці, що пахнула сухими грибами. Відьма напоїла принца відваром кропиви, що відновлює кров, і Бенжі одразу заснув. Чес вийшов на ґанок, щоб відьма могла поговорити з Янтариною.

— Ти дуже схожа на маму, — сказала відьма, пригладивши золотаве принцесине волосся. — Та доля твоя світліша. Візьми. Це мій подарунок.

Янтарина відкрила круглу глиняну скриньку і побачила три каблучки. Скляну, олив'яну і дерев'яну.

— Надягни їх, — сказала відьма. — Кожна каблучка виконує одне бажання. По тому можеш викинути їх або носити як прикраси.

— Будь-які бажання? — здивувалась Янтарина.

— Ні, — сказала відьма. — Дерев'яна каблучка перетворить зле на добре, чорне на біле. Скляна каблучка зробить прозорими чужі думки. Олив'яна виконає заповітну мрію іншої людини, не твою. Але думай гарненько, коли загадуватимеш, не витрачай чари на дрібниці.

— А чи можу я їх… подарувати?

— Ні. Каблучки чарівні лише на твоїй руці. В інших людей вони свою силу втратять.

— Дякую, — мовила Янтарина, приміряючи каблучки. — Вони якраз на мене.

— Чарівні каблучки завжди якраз, — усміхнулась відьма.

Залишивши гостей, відьма пішла — збирати в повню лікувальні трави та чарувати нові стежки. В її хаті було тепло і затишно. Бенжі спав, Чес сидів за столом і чистив свого ножа від засохлої крові та корінців. Янтарина думала про те, що ж їй вибрати: піти з Бенжі в його королівство чи залишитися вільною і продовжувати дорогу самотиною. Був іще третій варіант: повернутись до замку з Чесом, але про це Янтарина і думати не хотіла.

— Тільки не повір йому, — сказав Чес тихо. Він не дивився Янтарині в очі, усе чистив лезо шкуркою, але за його нервовими, занадто швидкими рухами було зрозуміло, що йому дуже важливо почути відповідь.

— Ти про Бенжі?

— Так. Він не кохає тебе.

— Звідки ти знаєш?

— Бачу. Ти для нього як скарб, який треба захопити і сховати. Чарівний подарунок. Гарна річ.

— Дозволь мені самій вирішувати, — сказала Янтарина. Вона відчувала, що Чес має рацію, але не хотіла того визнавати.

— Вирішуй. Але якщо ти підеш із ним, то не будеш вільна.

— Що ж мені вибрати? — задумливо проказала Янтарина.

— Вибери того, кого кохаєш, і залитися з ним. — Чес заховав ножа і вийшов, тихесенько причинивши двері.

Янтарина завагалася, проте вийшла-таки слідом. Чес сидів на лавці біля криниці. Ніч була темна, і Янтарина ледве вирізнила його постать.

Чого ти не йдеш спати? — сумно запитався Чес.

— Хочу поговорити з тобою.

— Про що нам розмовляти? Ти вже все вирішила.

— Ти сказав: залишися з тим, кого кохаєш. А чому ти не можеш зробити так само? Чому хочеш розстатися зі мною? — запитала Янтарина.

— Тому що мені потрібна влада. Я хочу бути королем, — твердо відповів Чес.

— А я не хочу бути королевою.

— Бачиш, ми повернулися до того, з чого почали.

— Я не можу з тобою залишитись, а ти не можеш зі мною піти, — сумно мовила Янтарина. — Чи означає це, що ми не кохаємо одне одного?

Чес повернувся до неї:

— Я не знаю.

Місяць ледь білів крізь серпанок чорних хмаринок. Тривожно і швидко летіло високе небо. В ліщині тьохкали солов'ї. Пахли нічні фіалки, білими зірочками розсипані під хатніми вікнами. Земля втрачала тепло, накопичене упродовж дня, Янтарина стала мерзнути, і Чес повів її до тепла відьминої хати. Спати вони не могли, відчуваючи незрозумілу провину одне перед одним. Чес налив гарячого чаю, витяг зі скрині початий пиріг.

— Їж, — сказав він. — Завтра треба буде йти весь день.

— Не хочу, — стомлено мовила Янтарина. — Я нічого не хочу.

Чес поглянув на неї, вона відвела очі. Обоє зітхнули. Бенжі тихо спав, вогонь догорав, вибризкуючи подеколи яскраві спалахи.

— Ти так ніколи ні з ким не залишишся, — сказав Чес. — Підозрюватимеш кожного, ніби він хоче лише скористатися твоїм даром. Стати завдяки тобі безсмертним.

— Про тебе я так не думаю, — заперечила Янтарина.

— Думаєш, — Чес похитав головою. — Ти боїшся замку, вважаєш, що він знову стане твоєю в'язницею. Як став в'язницею для твоєї мами.

— Якби я вміла чарувати, — зітхнула Янтарина. — Якби я могла зруйнувати замкові стіни…

— Твоя мама назавжди залишиться там.

— Знаю.

Вони мовчки пили духмяний трав'яний чай.

Потім Янтарина заснула, поклавши голову на стіл. Прокинулась вона на світанку від легенького доторку.

— Чесе?

Але його в кімнаті не було, а Бенжі спав. Янтарина вийшла з хатинки й озирнулась. Чес неподалік кидав ножа в старе дупляве дерево.

«Кому на сьогодні подарувати безсмертя? — сумно подумала Янтарина. — Чес навмисно