Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

пішов, щоб першим мене побачив Бенжі? Він що, хоче померти? Чи хоче, щоб Бенжі вижив?»

Умившись і зачесавшись, Янтарина підійшла до Чеса.

— Він прокинувся? — спитав Чес не обертаючись.

— Спить.

— Іди, я не хочу на тебе дивитись.

Ніж полетів і встромився в тонку гілку, обрубавши її. Декілька крапель роси впало з дерева, здригнулося листя. Янтарина взяла Чеса за руку і змусила його повернутись.

— Коли вже я вмію це робити, я хочу подарувати безсмертя тобі.

— А я не хочу твоїх подарунків! — сердито кинув Чес і пішов по ніж, висмикнувши в неї свою руку. — Мені це не потрібно! Зрозумій! Я не хочу жити вічно!

— Тоді…

— Що? — Він повернувся.

— Позбав мене цього дару.

Чес декілька секунд стояв мовчки, наче не розуміючи. Тоді сумно похитав головою. Сховав ножа й пішов до хати. Там на ґанку вже потягувався заспаний Бенжі. Виглядав він добре: відьмині відвари допомогли.

— Доброго ранку! — гукнув він. — Гуляли перед сніданком?

— А ти його приготував? — запитав Чес.

— Я? — Принц засміявся. — На це є слуги.

— Тоді сьогодні ти залишишся голодний, — сказав Чес і пішов у хату, штовхнувши Бенжі плечем.

Бенжі подивився йому вслід, тоді на Янтарину і з розумінням усміхнувся:

— Посварились?

Янтарина зітхнула.

— Чому ти не прийшла вчора до прабабці? — запитав Котик.

Він сидів у Вандиній кімнаті й гортав альбом з її вишивками. Ванда відірвала погляд від книжки.

— Читала.

— Ти й досі не закінчила? — здивовано запитався він. — Книжка не така вже й велика.

— Я навмисно читаю повільно, — зізналась Ванда. — Там уже мало залишилось. Герої дійдуть до Глухої стіни, і принцесі доведеться вибрати одного з наречених. От і все.

— Невже так цікаво?

— Дуже!

Потім Ванда пішла на кухню готувати какао. Коли вона повернулась, Котик читав книжку.

— Хто з хлопців тобі більше до вподоби? — спитався він.

— Чес, — зізналась Ванда. — Він хороший і добрий. А принца я підозрюю.

— Я дійшов поки що до відьми й каблучок. Пізніше дочитаю. І справді цікаво.

— Еге ж? — зраділа Ванда. — І знаєш, що я помітила? Принцеса на малюнках дуже схожа на дівчинку з твоєї світлини.

— Так, — кивнув Котик.

— Може, це з неї малювали?

— Ти що? Книжка старовинна. А ми ж тепер знаємо, що дівчинка ця не старша за твою маму. Отже, казка не про неї.

Собачий гавкіт наростав.

— Чесе, вони нас наздоженуть? — злякано спитала Янтарина.

— Так, — крізь зуби процідив Чес, прискорюючи крок.

Вони майже бігли, перечіплюючись через грудки і сплутане гудиння ожини. Чорні дерева сипали золотим листям і щораз густіше зсували гілля, ховаючи останнє денне світло. Сонце сідало, і собаки взяли слід. Янтарина піднімала довгу сукню, щоб та не заважала бігти. А Бенжі хапався за бік, кривлячись від болю й задихаючись. Він не звик бігати, а тим паче тікати.

— Я… більше… не… можу!.. — простогнав він, падаючи на коліна в жорстку траву. — Я помираю…

— Вставай! — крикнув Чес і шарпонув його вгору, змусивши підвестися.

— Це безглуздо… — задихаючись, мовив принц. — Нам не втекти…

— Може, заліземо на дерева? — спитала Янтарина.

— Це порятунок, якщо собаки самі. І пастка, коли з ними біжать люди.

— Але що тоді робити? — заплакав Бенжі.

Янтарина подивилась на нього з подивом, Чес, як на диво, з розумінням.

— Я не хочу помирати! Вам добре, ви безсмертні!

— Що? — здивувався Чес.

— Так, я знаю. Вранці ви були разом, отже, ти не помреш. А я… — Він знову заплакав.

Собачий гавкіт долинув несподівано близько, ззаду і спереду.

— Вони нас оточили… — сказав Чес.

Бенжі мовчки опустився на землю, ним трусило. Чес і Янтарина стояли, дивлячись одне на одного.

Вдалині з'явився перший пес, і Чес кинув у нього ножа, та Янтарина схопила його за руку. Ніж полетів у бузинові кущі, не завдавши собаці шкоди.

— Чесе, — хутко спитала Янтарина, — а звичайні, добрі собаки бувають білі?

— Бувають, — сказав він, озираючись.

І раптом чорні пси стали білосніжні. Вони кинулись до Чеса, Бенжі, Янтарини… і стали бурхливо леститися, намагаючись лизнути в обличчя.

— Що з ними? — крикнув Чес, відбиваючись.

— Я знаю… Це вона зробила, — сказав Бенжі, показуючи на Янтарину. — Вона ж відьма!

Собаки крутились біля ніг, жваво метляючи хвостами. Янтарина гладила їхнє довге біле хутро, а Чес пішов по ніж.

Аж раптом на галявину, обережно ведучи коней поміж грудками і ямами, вийшли люди. Король і четверо його слуг. Бенжі мимоволі взяв Янтарину за руку. Вони стояли й дивились, як погоня оточує їх.

— Що ви зробили з моїми собаками? — розпачливо заволав псар.

А король підійшов до Янтарини і схопив її за руку.

— То ти все-таки з ним. А я вже був на Чеса подумав.

Слуги схопили Бенжі й чекали королівського наказу.

— Хлопчиська