Сергій Вікторович Покровський - Мисливці на мамонтів

Тупу-Тупу кам’яними ножами вирізали м'якуш разом з ребрами і роздавали учасникам бенкету. Жінки отримали по шматку м'яса завбільшки з дитячу голову. Кожна з них хапала його спершу зубами, потім гострим кремінним ножем відпилювала шматочок перед самісіньким носом. Так само робили підлітки й діти. Деякі підсмажували шматочки м'яса на розжареному у багатті камінні.

Чоловіки-мисливці насамперед накинулися на кістки з мозком всередині. Спершу вони обгризали з них м'ясо, а тоді міцними ударами каменя розбивали кістки, усередині яких містився ніжний теплий жирний мозок.

Мозок для них був більше, ніж звичайні ласощі. Переможець не випадково з'їдає мозок. Люди гадали, що той, хто з'їсть мозок, матиме такі ж міцні ноги, як у оленя, і його швидкість, його уміння ходити по болотах, буде невтомний, перейме майстерність пізнавати ворога й знаходити вірну дорогу удень і вночі.

Дивовижно, скільки могла з'їсти людина кам'яного віку за один раз! Вона могла голодувати по кілька діб, та вже, коли м'яса було доволі, вона поглинала його цілі гори.

Жителі селища Чорнобурих та їхні гості із селища Червоних Лисиць бенкетували до заходу сонця. Вони ковтали сире тепле оленяче м'ясо, поки їх не почало хилити на сон.

Вгамувавши голод, почали розходитись по землянках. Дехто — так і лишився спочивати на місці бенкету.

ЗАПРОШЕННЯ НА СВЯТО

Ще в самий розпал бенкету до Ао та Улли підійшла Каху. Каху була весела. Очі її всміхалися. Кілька разів вона ворухнула товстими губами, ніби силкувалася щось сказати, та не знаходила слів. Раптом вона ткнула в груди спочатку Уллу, потім Ао, беззвучно засміялась і пішла далі. Потім повернулася і вищирила криві передні зуби.

— Клич Червоних Лисиць! — сказала вона.— Їжі багато, звірам дістанеться — песцям і тому, хто любить мед. Клич своїх. Разом ганяли — разом і їстимемо!

Вона знову всміхнулася, сміючись замахнулася на Ао палицею і пошкандибала далі.

За хвилину обидва приятелі, взявши по добрячому шматку м'яса, вирушили в дорогу. Коли вони пробирались серед тих, що бенкетували, їм довелось пройти повз дівчат. Тільки Ао і Улла порівнялися з ними, дівоча розмова одразу урвалась. Дівчата дивилися на юнаків, підштовхували одна одну ліктями і сміялися.

Лише Канда не сміялась. Тільки-но Ао зустрівся з нею очима, вона відразу ж повернулася до нього боком і затулила обличчя долонею так само, як під час першої зустрічі.

Ступивши кілька кроків, Ао обернувся, щоб іще раз глянути на Канду. З-поміж усіх він бачив лише її; він бачив, як вона трохи відтулила долоню і стежила за ним очима.

— От дівчина! — сказав Ао, схопивши Уллу за плече.

Обидва приятелі ще раз оглянулися. І лише біля самого повороту вони закинули за спину мішки з м'ясом і весело попрямували стежкою понад берегом Великої річки. Легкі, мов лані, довгоногі й сухорляві, вони йшли молодим, пружним кроком. Таким кроком вони могли просуватися вперед з дивною швидкістю.

Сонце вже починало хилитися до заходу. Вони завернули за мис біля броду хуммів. Тут вони помітно уповільнили ходу й заклопотано почали вдивлятися туди, де за кущами ховалася страшна оселя. І ось, коли вони з острахом позирали вгору, тихий шурхіт за спиною примусив їх здригнутись.

У кущах стояв патлатий товстун з накинутою на плечі рисячою шкурою. Це був сам Куолу.

— Ха! — промовив він.— Червоні Лисиці!

Обидва мисливці злякано подалися назад. Потім вони дістали з мішків по великому шматку оленини й поклали на купу каміння обіцяну данину.

— Ось! — прошепотів Ао.— Сказали — принесемо, от і принесли. Це тобі!

— Де дістали?

— З Чорнобурими загнали багато оленів! Дуже багато.

— Ха! — засміявся Куолу.— Скажи їм, що це Куолу наслав оленів!

Ліве око його хитро примружилось, а праве дивилося пихато й ніби поверх співрозмовників.

Мисливці тривожно поглядали на могутнього чаклуна.

Оце людина! Хто може зробити те, що Куолу!

Улла аж рота розкрив від страху перед чаклуном.

— Ідіть! — промовив Куолу.— Завжди треба дарувати Куолу. Куолу візьме м'ясо — Куолу нашле здобич.

Мисливці закинули за спини порожні мішки й бадьоро подалися далі.

Чаклун довго дивився їм услід примруженими очима. Коли вони зникли, він притулив долоні до губів і голосно свиснув. Із землянки показалася жіноча голова. Куолу поманив її рукою. Товста маленька жінка в хутряній безрукавці, боса й простоволоса вилізла із землянки й почала квапливо спускатися вниз. На шиї в неї брязкотіло костяне намисто, а поділ короткого одягу був облямований білячими хвостиками та пташиними пір'їнами.

Це була Іза.

Колись вона була перша красуня в селищі Вуррів, тепер постаріла й обважніла. Йдучи, вона перевалювалась, як качка, та це не перешкоджало їй легко долати всі важкі повороти й круті спуски.

— Візьми! — наказав їй Куолу, показуючи на м'ясо.

Іза слухняно взяла шматки і подріботіла назад до землянки.

ЗНОВУ КУОЛУ

Три дні бенкетували переможці. Після тривалого посту люди жадібно їли м'ясо. Їли з ранку й до вечора. Другого дня почали прибувати люди з племені Червоних Лисиць.

Першими з’явилися мисливці й старші хлопчики-підлітки. Дівчата й діти прибули пізніше. Після них припленталися матері з немовлятами під охороною дідів. Баби та кволі діди лишилися вдома й чекали, поки їм принесуть рештки їжі.

За ніч оленячі туші охололи, і холодного сирого м'яса вже ніхто не їв. На березі палали багаття. Жінки розкладали на жару нарізані пластинки чи обертали над вогнем великі шматки, нахромлені на палиці.

До вечора другого дня Чорнобурі так наситились, що їли вже ліниво. Більше лежали навколо вогнищ, черпали воду з річки берестяними черпаками й пили повільними ковтками.