Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

вона уважно вивчала незнайомця, що дедалі наближався. Тепер їй довелося змінити своє перше враження про його одяг — досить строгий, навряд чи красивий. Камзол і штани були з простого домотканого полотна, і якщо камзол сидів на ньому гарно, то це пояснювалося скоріше його природною грацією, ніж вправністю кравця. Панчохи бавовняні, прості та грубі; крислатий капелюх, якого він шанобливо скинув, підходячи до неї, — старий, без стрічки й пера. А те, що здалеку здавалося париком, були його кучері, чорні й лискучі.

На засмаглому поголеному похмурому обличчі виділялися напрочуд блакитні очі, які серйозно дивилися на неї. Він пройшов би далі, якби вона не зупинила його.

— Здається, я звідкись вас знаю, — мовила дівчина.

Голос її був дзвінкий, як у хлопчика. Щось хлопчаче було і в манерах, якщо слово «хлопчачий» узагалі можна вжити для такої витонченої леді. Це йшло, мабуть, від тієї простоти й невимушеності, які унеможливлювали хитрощі, властиві жіночій статі, і дозволяли їй бути в найкращих стосунках з усім світом. Можливо, саме через це Арабелла, досягши двадцятип’ятирічного віку, не тільки не була одруженою, а навіть не мала шанувальників. З усіма чоловіками вона поводилась, як із братами, і така невимушеність ускладнювала змогу упадання коло неї.

Негри, що супроводили її, зупинились на пристойній відстані позаду і присіли навпочіпки на траві, чекаючи, поки господині заманеться знову вирушити в дорогу.

Незнайомець, до якого вона звернулася, теж зупинився.

— Господині слід знати своє майно, — сказав він.

— Моє майно?

— Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Пітер Блад, і я коштую рівно десять фунтів стерлінгів. Я це знаю, бо саме таку суму ваш дядько заплатив за мене. Не кожному щастить дізнатися в такий спосіб про ціну собі.

Тільки тепер дівчина впізнала чоловіка. Вона не бачила його з дня торгів на набережній і через це не могла відразу впізнати, хоч під час першої зустрічі він і зацікавив її. Та за цей місяць він настільки змінився, що не був схожий на того раба.

— Боже мій! — вигукнула вона. — І ви ще можете сміятися!

— Як бачите. Хіба це не досягнення? — визнав Пітер. — Та й живу я не надто погано.

— Я чула про це, — сказала Арабелла.

Вона справді чула, що засуджений бунтівник, який колись її зацікавив, виявився лікарем. Звістка про це дійшла до губернатора Стіда, якого немилосердно мучила подагра, і губернатор позичив Блада у його господаря. Завдяки чи то майстерності, чи, може, талану, Пітер Блад полегшив страждання його ясновельможності, чого не вдавалося зробити жодному з двох лікарів, що мали практику в Бріджтауні. Потім дружині губернатора заманулося, щоб Блад лікував її від мігрені. Блад, правда, встановив, що хвора вона хіба що на сварливість — результат природженої вередливості, посиленої аж надто нудним як на світську жінку животінням на Барбадосі. Проте він прописав ліки, і жінка переконала себе, що їй поліпшало. Після цього слава про нього поширилась усім Бріджтауном, і полковник Бішоп зметикував, що з цього нового раба можна мати більше зиску як з лікаря, аніж як з робітника на плантації.

— Це вам, добродійко, я маю дякувати за порівняно легке життя і чисту роботу, — сказав Блад, — і я радий скористатися цією нагодою, щоб сказати про це.

Однак подяка була скоріше в його словах, аніж у тоні, яким висловлювалась.

«Невже він глузує?» — подумала Арабелла і глянула на нього з такою допитливою відвертістю, яка когось іншого неодмінно збентежила б. Але Бладу її погляді відчув запитання і відповів:

— Якби мене купив якийсь інший плантатор, то, безсумнівно, мої лікарські здібності назавжди лишилися б невідомими, і цієї хвилини я рубав би ліс та орав землю, як і ті бідолахи, що їх привезли разом зі мною.

— Але чому ви дякуєте за це мені? Вас же купив мій дядько?

— Він не вдався б до цього, якби ви не вмовили його. Я помітив це і тієї миті страшенно обурився.

— Ви обурились? — У хлопчачому голосі Арабелли зазвучав виклик.

— У цьому тлінному житті мені всього довелось зазнати. Але продавали й купували мене вперше, і тому навряд чи я був схильний любити свого покупця.

— Якщо я й наполягала, щоб дядько купив вас, то тільки тому, що співчувала вам. — Тон її був трохи суворим, наче вона докоряла йому за глузування й зухвалість, що, як їй здалося, лунали в його словах.

— Можливо, мій дядько здається вам суворою людиною, — додала вона. — Це так, він суворий. Плантатори всі суворі. Напевне, тому, що таке вже їхнє життя. Але тут є ще й гірші. Узяти хоча б Кребстона зі Спейґстауна. Він теж був на березі й чекав своєї черги, щоб купити те, що залишиться після мого дядька, і от якби ви потрапили до його рук... Страшна людина... Може, тому так і сталося, що я...

Блад дещо розгубився.

— Такий інтерес до чужої... — почав був він, але враз перебудував фразу. — Але ж там були й інші, що заслуговували на співчуття.

— Ви чомусь здалися мені геть не таким, як інші.

— Я й не є такий, — сказав він.

— О! — Вона пильно глянула на нього і трохи насторожилась. — Ви непоганої думки про себе.

— Навпаки. Решта засуджених — гідні поваги повстанці, не те, що я. У цьому й полягає різниця. Я ж був один із тих, кому забракло глузду побачити, що Англія потребує очищення. Я задовольнявся лікарською практикою в Бріджвотері, тоді як кращі за мене проливали свою кров, щоб вигнати підступного тирана й мерзенну зграю його придворних.

— Сер! — зупинила вона його. — Мені здається, ви пропагуєте зраду.

— Сподіваюся, що я висловився недвозначно, — сказав він із