Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

йому розтулити рота, щоб подивитися на зуби. Оглянувши, стиснув пошерхлі губи і кивнув головою.

Він кинув Ґарднерові через плече:

— П’ятнадцять фунтів за цього.

Капітан невдоволено скривився:

— П’ятнадцять фунтів? Це менше половини від того, що я хотів за нього запросити.

— Це вдвічі більше від того, що я мав намір дати, — буркнув полковник.

— Але ж і тридцять фунтів дешево, ваша честь.

— За таку суму я можу купити негра. Ці білі свині не живуть і не вміють працювати.

Ґарднер на всі лади став вихваляти здоров’я, молодість і силу Пітта. Він говорив так, наче йшлося не про людину, а про робочу худобину. Пітт, чутливий хлопець, стояв мовчки й нерухомо. Тільки щоки його то біліли, то червоніли, наказуючи ту велику внутрішню боротьбу, завдяки якій він зберігав самовладання.

Пітера Блада нудило від цього огидного торгу.

Дівчина, що прийшла з полковником, розмовляла з губернатором, поволі походжаючи оддалік уздовж шеренги засуджених. Губернатор самовдоволено посміхався і з молодецькою хвацькістю накульгував поряд із нею, а вона, очевидно, не розуміла мерзенності того, що наразі оборудував полковник. «Невже їй байдуже?» — думав Блад.

Полковник Бішоп крутнувся на каблуках, щоб пройти далі.

— Двадцять фунтів — і жодного пенса більше. Це й так удвічі перевищує те, на що ви можете сподіватися в Кребстона.

Капітан Ґарднер, зрозумівши з тону покупця, що це його остаточна ціна, зітхнув і погодився. А Бішоп уже простував далі вздовж шеренги засуджених, тільки мимохідь презирливо глянувши на Блада та на виснаженого юнака ліворуч від нього. Проте чоловік, що стояв за ними, — велетень середніх років на ім’я Волверстон, який втратив око під Седжмуром, привернув його увагу, і торгівля почалася знову.

Пітер Блад стояв у сліпучому сонячному промінні, вдихаючи запашне повітря, таке несхоже на будь-яке інше, яким він коли-небудь дихав. Воно було насичене міцним ароматом: сумішшю пахощів кампешової квітки, ямайського перцю й духмяного кедра. Сам того не помічаючи, Блад поринув у марні роздуми, навіяні тим чудовим трунком. Розмовляти не хотілося. Мовчав і Пітт, який стояв біля Блада, засмучений тим, що ось-ось його, напевне, розлучать із товаришем, з яким він пліч-о-пліч вистояв усі ці тяжкі місяці, якого він полюбив як друга і на поради та підтримку якого завжди покладався. Хлопця охопило таке почуття самотності й туги, що проти нього все, пережите ним досі, здавалося дрібницею. Для Пітта розлука з Бладом була б болісним завершенням усіх його страждань.

До них підходили інші покупці, розглядали та йшли далі. Блад не звертав на них ніякої уваги. Але ось у кінці шеренги сталось якесь пожвавлення. Це Гарднер щось голосно роз’яснював юрбі покупців, які чекали, поки полковник Бішоп навибирає собі людського товару. Коли Гарднер замовк, Блад, подивившись у його бік, помітив, що дівчина про щось говорила з Бішопом і срібною рукояткою батога показувала на шеренгу засуджених. Бішоп, затуливши рукою очі від сонця, глянув туди, куди вона показувала. Потім повільно, перевальцем, у супроводі Гарднера він рушив уздовж шеренги. За ними пішли дівчина й губернатор.

Вони йшли, поки полковник не порівнявся з Бладом. Покупець був би й цього разу пройшов повз лікаря, якби дівчина не торкнулася батогом його руки.

— Оце той чоловік, якого я мала на увазі, — мовила.

— Оцей?

У голосі полковника забриніла нотка презирства. Пітер Блад пильно подивився у вирячені полковникові оченята, схожі на родзинки в пудингу, глибоко посаджені на жовтому м’ясистому обличчі, і відчув, як йому в лице хлинула кров від такого принизливого огляду.

— Пхе! Мішок кісток! Що я з ним робитиму? — сказав Бішоп і повернувся, щоб іти далі, але тут утрутився Ґарднер:

— Він, може, й худий, але міцний. Міцний і здоровий. Коли половина з них захворіла, а друга половина мала ось-ось захворіти, цей бусурман тримався на ногах і лікував своїх товаришів. Якби не він, то їх загинуло б значно більше. П’ятнадцять фунтів за нього, полковнику. Це навіть дешево. Він здоровий, кажу вам, ваша честь, витривалий і сильний, хоч і худий. Він саме з тих, хто добре переносить спеку. Клімат ніколи не вб’є його.

Губернатор Стід хихикнув:

— Чуєте, полковнику? Довіртеся своїй племінниці. Жінка одним поглядом оцінить чоловіка.

І він зареготав, задоволений своєю дотепністю. Але сміявся тільки він. По обличчю полковникової племінниці прокотилися хмаринка досади, тоді як сам полковник поринув у роздуми про цю торгову операцію і не міг звернути уваги на жарт губернатора. Закопиливши трохи губу, він якусь мить мовчки гладив рукою підборіддя. Джеремі Пітт майже перестав дихати.

— Я даю вам за нього десять фунтів, — вимовив нарешті полковник.

Пітер Блад благав Бога, щоб ця пропозиція була відхилена. Він сам не зміг пояснити, чому його так образила думка, що він може стати власністю саме цієї брутальної тварини і якоюсь мірою власністю тієї кароокої дівчини. Але самим почуттям образи не зміниш своєї долі. Раб є раб. Пітера Блада продали полковникові Бішопу, цьому чванькуватому покупцеві, за мізерну суму — десять фунтів стерлінгів.

Розділ V. Арабелла Бішоп

Одного сонячного січневого ранку, приблизно через місяць після прибуття «Ямайського купця» в Бріджтаун, міс Арабелла Бішоп виїхала верхи з гарного дядькового будинку, розташованого на пагорбі в північно-західній частині міста. За нею слідом, на достатній відстані, підтюпцем бігли два негри-охоронці. Молода дівчина прямувала до губернаторського будинку, щоб навідати дружину губернатора, яка останнім часом занедужала. Досягши вершини пологого, зарослого травою пагорба, вона побачила високого, худорлявого, в простому, але пристойному одязі чоловіка, який ішов їй назустріч. Чоловік цей був їй незнайомий, а незнайомі люди рідко трапляються на цьому острові. І все ж дівчині здалося, що вона десь його бачила.

Міс Арабелла зупинила коня — ніби для того, щоб помилуватися краєвидом, і це здавалося цілком правдивим, бо панорама справді була чудова. Водночас краєм карих очей