Іван Іванович Білик - Дикі білі коні (скорочений варіант)

— Добре. Хай скаже… — він ще раз обвів усіх поглядом і спинився на Мільтіадові: — Хай скаже сей велетень!

Мільтіад заблимав од несподіваної ласки царя царів, нарешті стямився й схилив голову:

— Якщо питаєш мого слова, найвищий, я повідаю таке… — Він підозріливо глянув на Гістіея, та той пас очима чорну Дар'яваущеву бороду, в якій заплуталася довгаста кісточка фінікійської ягоди. — Повідаю таке, як повідали й інші!

Дар'явауша сі речі не знати чому здивували, й він довго й сердито дивився на Мільтіада, й кісточка в бороді йому дрібненько тряслась. Мільтіад бачив тепер тільки ту руду цятку в розчесаному хмаровинні царевої бороди. Поряд із друнгарієм стояв, спираючись на білу палицю, Кой, син Ерксандра-лесбіянина, й Мільтіад намагався знайти зв'язок між ним і тим дзвінкоголосим юнаком, що так несподівано вдерся до їхнього короба й забив моряка. Все було просто, зовсім просто, бо Кой доводився небожем Гістіеєві, мав під рукою майже сто лодь трирядних і дворядних і сидів на всіх булах. Але і його чорні кущуваті брови, й гак довгого носа, й невловний погляд синіх очей викликали в Мільтіадовій душі неясну тривогу, й він зиркав то на Коя, то на його дядька Гістіея й чогось чекав.

Сьогодні Дар'явауш побажав почути Мільтіадову думку, хоча досі ніколи й не помічав його, й се теж непокоїло, Мільтіад і цареву ласку тулив до тієї купи, й відповів зовсім не те, що думав і про що мріяв, убачивши в царевому запитанні пастку.

Мільтіад чи не в десяте поглянув на Коя, й сю мить Дар'явауш запитав:

— А що мислить чільник лесбійських тріер? Кой був не менш розгублений, ніж Мільтіад, і голос його затремтів, коли довелося відповідати цареві.

― Я мислю… — він зиркнув на свого кощавого можновладного родака, тоді на Мільтіада, й Мільтіад був певен, що все, вимовлене по сій хвилі, стосуватиметься його. — Мислю, що тобі, володарю всього, не слід руйнувати мосту.

У світлиці царського намету запала тиша, й виразно почувся гомін раті, яка йшла й ішла берегом на полуніч. Вої перегукувалися нікому тут не зрозумілою мовою, й над тим гамориськом лунав тягучий клекіт коршуна: «О-лі-лі-лі-лі…»

Дар'явауш спитав лесбіянина:

― Чому?

Кой ніяково кліпав, шукаючи підтримки в дядька, та Гістіей був не менше від нього розгублений. Але думка в Коя, певно, випрозоріла, й він, хоч не зовсім отямившись, відповів:

― Тому, що не можна палити по собі мосту. Ми, елліни, царю царів, живемо серед річок і гір і маємо вельми многі мости. Коли б ми палили свої мости, їдучи жати ячмінь, то не мали б як вернутися додому із снопами.

Мільтіад не вірив своїм вухам. Те, чого він і його друзі домагалися з такими муками, несподівано прийшло само. Дар'явауш, мабуть, теж схилився до сієї думки, бо ласкаво глянув на Коя й Гістіея. Лише щось хотів він завважити грецьким чільникам і вже й носом хропнув, але в сей час до намету вхопився Багабухша:

― Великий!

Усі погляди звернулись у його бік. В одній руці чільника перських комонників була золота миса, в другій — такий самий глек.

― Гети се дарують тобі! — врочисто мовив Багабухша і поставив принесене цареві під ноги.

― Земля й вода? — спитав Дар'явауш.

― Земля й вода, — відповів той.

Мільтіадові все похололо всередині. Цілий і невшкоджений міст, який лишиться стояти через сю велику річку, втрачав тепер усяку вагу. Гети впокорені, й усе знову полетіло сторч. Удруге й, певно, сього разу вже остаточно.

Дар'явауш зняв із себе широкого золотого пояса й на знак вдяки подав Багабухші. Перший чільник царського війська підійшов і чемно поцілував його в плече. Тоді цар царів звернувся до нього:

— Ти упокорив диких фракіян, і я, цар усього на світі, дарую тобі їхню землю й їхню воду.

Багабухша не зразу збагнув, що се мало означати, коли ж дотямив, що цар у найхитріший спосіб одбирає в нього владу над військом і садовить сатрапом на сю дику землю, зблід. Але Дар'явауш його заспокоїв:

— Попереду лишається останній не впокорений нами народ — принеси мені й від нього землю й воду!

Багабухша всміхнувся, й Дар'явауш простяг руку.

— А тепер дай мені лише свій бич.

Вельміж одстебнув бича з пояса й подав цареві. Дар'явауш одрізав найдовший кінець і під здивованими поглядами присутніх заходився в'язати на ньому вузлики. Се тривало довго, й усі мовчки стежили за вправними пальцями володаря всіх країн і всіх людей. А коли він закінчив, вельможі й дихати перестали.

— А се тобі, — сказав Дар'явауш, простягаючи ремінець Гістіеєві. Кощавий грек. уклякнув перед царем. — На ремені шістдесят вузликів. Розв'язуй по одному щодня й стережи міст. А коли розв'яжеш останній і мене не буде, се значить, я лишився в Скіфії, своїй новій землі, на зиму. Тоді пали міст і вертайся додому.

Наступного ранку, випереджаючи задні полки, Дар'явауш чотирикінною колісницею в супроводі тисячі безсмертних подався на полуніч. Ратники, білі, жовті й чорні, сахаючись царських крикунів, захоплено дивилися вслід володареві всіх земель, річок і гір світу.

Й коли курява за ним уляглась, узбіччям тієї самої дороги рушив син колишнього царя Людії Мах. До сідла в нього був припнутий ще один кінь, запасний, бо ніхто не знав, де стоять скіфи й скільки до них їхати…

На чотири дні від гирла вгору, там, де в широкоплинний Бог упадала маленька стрімка річечка з гіркою водою й не менш дивною назвою Мертвовід, стояло кілька великих наметів із князівськими знаками при верхах. Найвища, вся червлена, з білим мереживом на подолі й чорним конячим хвостом угорі, належала Великому