Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

Емілі не мала сил оборонятися. Вона вірила, що ці докори заслужені. Мабуть, вона справді легковажна. Ну певно, що так. А як інакше, коли таке жарке полум’я так швидко перетворилося на згарище, повне попелу? Не лишилося жодної іскри, жодного романтичного спогаду. Емілі знайшла у своєму щоденнику уривок «кохання, про яке мріють поети» і почала знавісніло замальовувати його чорнилом.

Вона справді дуже довго страждала через це. Невже її душа не мала жодної глибини? Може, вона справді поверхневе створіння, в якого навіть любов схожа на зернину, що впала на неродючий ґрунт, як у безсмертній притчі? Вона знала, що інші дівчата часто вступають у такі дурні і бурхливі стосунки «на декілька днів», проте ніколи й не уявляла, що й вона стане однією з них, що вона взагалі може такою бути. Бути збитою з ніг привабливим обличчям, мелодійним голосом, глибокими темними очима і трюком з милими розмовами! У глибині душі Емілі почувалася так, ніби її вчинок був непростимим проступком, і весь рід Мурреїв ніколи не зможе від нього відбілитись.

Як на зло, колишній кавалер за шість місяців побрався з дівчиною зі Шрусбері. Не те щоб Емілі хвилювало, наскільки скоро і з ким він одружився. Але це означало, що його пристрасть також була поверхневою, і це робило її приниження ще відчутнішим і ще дурнішим. Ендрю Муррей також втішився дуже скоро. Перрі Міллер не впадав у відчай. Тедді забув її. Невже вона справді не здатна на глибокі і тривалі стосунки з хлопцями? Хоча, крім усіх названих, був іще Дін. Але навіть Дін щозими їхав від неї й полишав її на інших залицяльників.

— Чи я справді до мозку кісток поверхнева? — дедалі частіше запитувала себе бідолашна Емілі.

Вона з таємною втіхою знову взялася за своє перо. Але ще тривалий час кохання у її новелах мало гіркий присмак цинізму та мізантропії.

На літні канікули Тедді Кент та Ільза Барнлі повернулися додому. Тедді виборов Мистецьку стипендію, що означало дворічне проживання у Парижі. Відпливати до Європи він мав за два тижні. Він нашвидкуруч написав про це Емілі, й вона його привітала по-дружньому, навіть по-сестринськи. У його листі не було згадки про веселку а чи про Вегу з сузір’я Ліри. Емілі чекала його приїзду з мудрою сором’язливою надією не бути відкинутою. А раптом — чи наважувалась вона сподіватись на це? — коли вони знову стрінуться у своїх старих і любих серцю місцях, ця холоднеча, що так незбагненно постала поміж ними, зникне, як зникає туман на морі, коли сонце здіймається над затокою. Без сумніву, в Тедді також були ті «сердечні справи», як і в неї. Але коли він повернеться, коли вони поглянуть одне одному в вічі, коли вона почує його свист із гайка Високого Джона…

Але вона більше не чула його. Надвечір того дня, коли, як вона знала, Тедді повернувся додому, вона прогулювалася садом, минаючи парчевих метеликів, убрана в нову сукню з «пудрово-синього» шифону, та наслухала. Кожна вільшанка викликала рум’янець на її щічках і змушувала її серце калатати. Трохи пізніше крізь росу та сутінки до неї продерлася тітка Лаура.

— Тедді та Ільза прийшли, — мовила вона.

Емілі увійшла до похмурої статечної й ніби змертвілої зали Місячного Серпа, увійшла зблідла та відсторонена, однак тримала себе в руках немов королева. Ільза відразу кинулася до неї, радісно, як у старі добрі часи, але Тедді потиснув їй руку з холодною відчуженістю, майже такою ж, яка опосіла Емілі. Тедді? О, вже ні. Фредерик Кент, майбутній митець. Чи залишилося взагалі бодай щось від Тедді у цьому стрункому елегантному юнакові з усією його витонченістю, холодним відчуженим поглядом та загальним запереченням усього дитячого, включно з колишніми наївними думками та іграми з двома звичайними сільськими дівчатами?

У своїх висновках Емілі була до Тедді несправедливою та безжальною. Втім, вона взагалі не могла зараз бути справедливою ні до кого. Ніхто не сміє робити з неї дурепу. А Емілі відчувала, що саме це з нею і сталося незадовго до цієї зустрічі. Знову. Вона мріяла про кохання в саду, залитому місячним сяйвом, одягнувшись у пудрово-синю сукню, чекаючи на знак від коханого, який забув її — або ж пам’ятав лише як колишню однокласницю, якій він зробив велику ласку, навідавши її. На щастя, Тедді не міг прочитати її думок. Вона докладе всіх зусиль, щоб він про них і не здогадувався. Хто може бути гостиннішим і холоднішим за Мурреїв з Місячного Серпа? Емілі була такою врівноваженою й шанобливою, як тільки могла. Поводилася доброзичливо й відчужено, як із утомленим мандрівником, який попросив притулку на ніч. Знову привітала його із вражаючим успіхом, прикликаючи на допомогу всі свої сили, аби зобразити справжню цікавість. Ретельно добирала слова, розпитуючи, як йому мається, та відповідаючи на ті самі запитання про себе. Вона бачила деякі його малюнки у журналах. Він читав деякі її оповідання. В ході цієї розмови прірва між ними ставала дедалі ширшою. Емілі ніколи ще не почувалася такою чужою для Тедді.

Відчуваючи, як це ятрить їй душу, вона визнала, що Тедді докорінно змінився за ці два роки, що вони не бачились. Це стало жахливим відкриттям для неї, але вочевидь не для Ільзи, яка базікала як і колись, з усіма своїми божевільними безглуздям і кпинами. Ільза будувала плани на ті два тижні, які буде вдома, ставила сотні запитань. Вона так і залишилася тією ж милою шибайголовою, сповненою жартів і смішків, вдягненою у власному чудовому стилі, що заперечував усі прийняті канони моди. Сьогодні на ній була екстравагантна жовто-зелена сукня. Вона приколола велику рожеву півонію собі на талію, та ще одну — на плече. На голові в неї був яскравий зелений капелюшок з вінком рожевих квітів. У її вухах похитувались важкі кульчики з перлами. Це було дивне вбрання, й ніхто б не зважився його носити, крім Ільзи. А вона в ньому була неначе втіленням тисяч тропічних весен — екзотична, провокуюча і прекрасна. Яка ж прекрасна! Емілі не заздрила свіжій вроді своєї подруги, проте почувалася трохи приниженою. На тлі золотавого відблиску Ільзиного волосся, сяйва її бурштинових