Тарас Микитчак - Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу

зібралось стільки нечисті, що зараз буде війна, а не полювання! Ви хочете, щоб Марена влучила в вас блискавкою? — тітка спробувала врозумити небогу.

— Марена?! — скрикнули Джмеленя і Дмитрик водночас.

— Ми знаємо Марену, це зла відьма зі світу духів. Ми її бачили у Львові. — сказала Дзвінка. — Вона жила у підвальній квартирі нашого дому і притарабанила усім нам злиднів!!

— Ми повинні бути разом з вами! До кінця! У мене є золотий топірець! Я ним усіх переможу! — Дмитрик вип’яв груди колесом й виставив перед себе Довбушеву зброю.

— Точно! Топірець! — Тітка Василина вихопила сокирку у хлопчика з рук і радісно потрясла в повітрі. — Топірець мені знадобиться. Ну все, я біжу вниз.

— Ні! Ні! Ми хочемо з вами! — заскиглили діти.

— Надто небезпечно! Сидіть тут! З вами залишиться Патичок.

З сусідніх кущів червоної бузини виступив здоровезний лісовик і суворо глипнув на дітей. У них аж мороз по шкірі пішов.

— І ще, якщо я зазнаю невдачі, то ви єдині можете замінити мене в цій боротьбі. — Тітка підморгнула дітлахам, махнула на прощання топірцем і пішла в ліс, де її чекали Брик і Ратик.

— Дмитрику, потрібно наздогнати їх! Тихо повземо в кущі!

Патичок лишився стояти біля бузини, споглядаючи далекі доли.

Дітлахи прокрались до ялівчаних заростей.

— Втекли! — радісно вигукнув Дмитрик, зашпортався і зарив носом у м’які трави.

Не встиг він підвестися, як щось ухопило його за пояс і піднесло вгору. Трави і кущі залишились унизу. Дмитрик збагнув, що високо над землею його тримає довжелезна Патичкова рукогілка. В іншій гіллястій лапі, розмахуючи кулачками, висіла Дзвінка.

— Хи-хи, глупі дітиська! Надумали втекти? — зареготав Патичок.

— Ми не глупі! — Дмитрик спробував копнути лісовика, але не дістав. — Відпусти нас, ми не маємо часу тут гойдатися!

— Не відпущу! Ви не мусите заважати! Дітям не слід лізти у дорослі справи! — повчав своїх полонених Патичок.

— Ти сам ще малий! Інакше був би Патиком, а не Патичком! — гигикнув Дмитрик.

— Я дорослий лісовик! Я маю файний кавалок лісу! У мене живе три ведмеді, восьмеро рисей і шестеро вовків! Отак! Мені старші довіряють різну роботу! Я не те, що ви, ніяка не малява і не дріб’язок лісовий! Я тут, щоб уберегти вас від увсіляцьких упирів і відьом. Будь-кого б не лишили з вами! А хіба не мистецько я вас упіймав?

Лісовик так розійшовся, що не помітив, як Дмитрик дістав з кишені сірникову коробку, запалив сірника і вкинув до кишені, схожої на вузьке дупло.

— Та я навіть одного разу стеріг Рожка зі сходу, помагав полісуну. А ще якось налякав двох браконьєрів — вони аж шапки погубили! А от те, що тут смаленим пахне, нагадало мені, як я боровся з лісовою пожежею. Якось турики-невігласи, себто глупі туристи, розпалили багаття серед сухої трави. Та я не розгубився! Набрав води з потічка до рота, а мені туди ціле відро влізає, і порснув відразу і на туристів, і на вогонь…

Діти принишкли, похитуючись у лісовикових лапах і спостерігаючи, як з його кишені валить густий дим.

— Ось! Коли рятував ліс від вогню, пахло смаленим так само, як зараз. До речі, звідки цей жахливий запах, наче горить лісовикове хутро? Га? — Патичок опустив очі донизу й побачив, як з його правої кишені вириваються полум’яні язички. — Це від мене. Я палаю! Ґвалт! А-а-а!

I, закинувши дітей у трави, погнав до найближчого джерела, що жебоніло між темним мохом.

Поки лісовик відсиджувався у воді, гасячи свої штанці, діти щодуху мчали до лісу і невдовзі зникли між густих ялинкових лап.

* * *

Добрі й злі духи не барились.

Скаменюшники налетіли згори, виставивши вперед кігті й роги. Ще мить — і втовчуть водяників у болото. Чорнюк із сусідами мовчки дивилися, як чорти мчать на них, наче з переляку не мали сили втікати, та в останню мить розтеклись водою. І чорти з розгону зарили рогами в чорну багнюку. Мул і водяні бризки фонтанами полились догори. Не встигли чорти й на ноги звестись, як водяники накинулись на них і зв’язали водоростяними мотузками, зачарованими на міцність у Купальську ніч. Тільки от Марійчуку не пощастило, бо на нього припало аж троє скаменюшників. Він відчайдушно відбивався, заливаючи супротивників водою, та від чортячих ударів його сріблясте тіло швидко вкривалось подряпинами і синяками.

На Марійчукове щастя, з лівого берегу у потічок прилетіло декілька сіреньких пташок, перетворюючись у блудів. Вони з розгону зачепили скаменюшника костурами за горло й шарпонули вниз. Рогатий гепнувся у болото й відразу в його горлянку вперлась блудова нога.

— Не рухатись, бо відправлю блукати в Навію! — пригрозив обгорілий блуд.

Гілки ламались від швидкого руху, підстилка й каміння злітали догори під ногами й лапами, листя тріпотіло, трави гнулись. Лісниці накинулись на лісовиків, кусаючи і дряпаючи. Лісовики ж удалися до хитрощів: позливалися з деревами. Отак відразу й не збагнеш, де лісовик, а де гілляччя. Лісниці металися, намагаючись вхопити супротивників, та натрапляли на вигнуті стовбуряки й покручене коріння, шпортались, дряпались об дерева і штовхались між собою.

Троє велетенських вовків, з лапами, як людські руки і ноги, з мордами чи то вовчими, чи то людськими, кинулись на полісуна. Брик завиграшки струтив одного вовкулаку ногою на землю. Решта двоє зіштовхнулись одне з одним. На дерево вискочили чотири упирі, схожі на довготелесих людей, з бляклими очима й звірячими зубами, схопили полісуна й звалили у мох. Двох упирів Брик гримнув лобами, решту відкинув до дерев. За хвилину упирі, порвані, поскубані щодуху мчали донизу, а в них по п’ятах бігли вовкулаки.