Рей Бредбері - Ніч перед кінцем світу

— Це лише початок, — сказав Брок. — Я — авангард невеликої групи людей, які вже стомилися від шуму і від того, що їх зневажають, ними попихають, на них кричать, які стомились від музики кожної миті, від безнастанного зв’язку з якимись голосами: зроби те, зроби це, швидше, швидше, туди, сюди. Ось побачите. Повстання почалося. Моє ім’я увійде в історію!

— Ммм. — Здавалося, психіатр замислився.

— Звісно, на це потрібен час. Спочатку це було так спокусливо. Сама ідея таких речей, настільки практичних, була чудовою. Вони були радше іграшками, з якими бавились, але все це зайшло надто далеко. Люди звикли до них над усяку міру, загнали себе в шаблон суспільної поведінки і не змогли вийти за його межі, не змогли навіть визнати його існування. Вони просто підвели під це раціональну основу. «У сучасному світі», — кажуть одні. «У сьогочасних умовах», — кажуть інші. «В умовах стресу», — кажуть треті. Але, запам’ятайте мої слова, зерно впало на родючий ґрунт. Про мене по всьому світу оголосили по телебаченню, радіо, зняли фільми — ось у чому іронія. Це було п’ять днів тому. Мільярди людей почули про мене. Слідкуйте за фінансовими звітами. Це може статися будь-якої миті. Може, навіть сьогодні. Початок ознаменується бумом попиту на французьке шоколадне морозиво!

— Зрозуміло, — сказав психіатр.

— Можна мені тепер повернутися до моєї затишної камери, де я шість місяців насолоджуватимуся тишею і самотністю?

— Так, — тихо промовив психіатр.

— Не хвилюйтеся за мене, — сказав Брок, підводячись. — Я просто проведу якийсь час, заткнувши у вуха ту м’яку тканину, про яку я вам розповідав.

— Он як, — сказав психіатр, підходячи до дверей.

— На все добре, — сказав Брок.

— Так, — сказав психіатр.

Він набрав кодову комбінацію, двері відчинились, він вийшов, двері повернулись на місце і замкнулись. Він пройшов по коридорах. Перші двадцять метрів його супроводжував «Китайський тамбурин».[35] Далі йшли «Циганка»,[36] Пассакалья і Фуга в якомусь мінорі Баха,[37] далі «Тигровий регтайм»[38] і «Кохання наче сигарета».[39] Він витягнув з кишені поламаний наручник, що тепер був схожий на мертвого богомола. Психіатр повернувся до свого кабінету. Щось задзвеніло, зі стелі долинув голос:

— Лікарю?

— Я щойно закінчив з Броком, — сказав психіатр.

— Діагноз?

— Здається, повністю втратив соціальну орієнтацію, але залишився товариським. Не бажає сприймати найпростіші реалії свого оточення і працювати з ними.

— Прогноз?

— Неясний. Коли я виходив, він грався з якоюсь невидимою матерією.

Запасний наручник у шухляді столу дзижчав, як поранений цвіркун. Інтерком загорівся рожевим вогником і заклацав. Задзвонили три телефони. Шухляда задзижчала. Музика увірвалася через відчинені двері. Психіатр, тихенько мугикаючи, замкнув на руці новий наручник, натиснув кнопку інтеркому, поговорив хвилинку, взяв слухавку першого телефону, поговорив, взяв другий — поговорив, взяв третій телефон — поговорив, натиснув кнопку наручника — тихо і спокійно поговорив, сидячи посеред музики і вогників із незворушним виразом обличчя. Знову задзвонили два телефони, руки лікаря постійно рухались, наручник дзижчав, інтерком теревенив, голоси говорили зі стелі. В такому ритмі він і провів залишок цього прохолодного, кондиціонованого і такого довгого дня: телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник…

Золотий Змій і Срібний Вітер

— У подобі свині? — вигукнув Мандарин.[40]

— У подобі свині, — підтвердив посланець і відбув.

— Що за лихий день лихого року, — прокричав Мандарин. — Коли я був маленьким, місто Ґуань-сі, що за горою, не могло похвалитися розмірами, а тепер воно настільки розрослося, що вони взялися мурувати стіни.

— Але ж як могло статися так, що стіни, які муруються аж ген за дві милі, можуть розгнівати мого найдобрішого батечка менше, ніж за одну годину? — тихо спитала його донька.

— Вони мурують свою стіну у подобі свині! — відказав Мандарин. — Хіба ти не розумієш? Мури нашого міста збудовані у подобі помаранчі. Ця свиня із жадібністю націлилася на нас!

— А!

Вони обоє замислилися.

Життя сповнене символів та прикмет. Куди не глянь, там зачаїлися демони. У сльозинці нипає смерть, поворот крила мартина означає дощ; ось таким чином підхоплене віяло, кривизна даху і, так, навіть міські мури відігравали величезне значення. Подорожні та гості, каравани, музики, лицедії прибуватимуть до обох міст, будуть однаково оцінювати знаки і промовлятимуть: «Що? Місто в подобі помаранчі? Ні! Я обираю місто в подобі свині і тому процвітатиму, їстиму все, гладшатиму від доброї долі та достатку!»

Мандарин заплакав.

— Усе втрачено. Ці символи та знаки жахають. Лиха година настала для нашого міста.

— Тоді, — заявила його донька, — гукай своїх мулярів та будівничих храмів. Я шепотітиму до них із-за шовкової ширми, і ти зможеш почути ці слова.

У відчаї старий сплеснув у долоні.

— Агов, мулярі! Агов, будівничі міст і палаців!

Хутко прибули знавці мармуру та граніту, оніксу та кварцу. Мандарин і собі не знаходив місця, поки чекав на шепіт із-за шовкової ширми, що знаходилася позаду його престолу. Нарешті звідти почулося:

— Я скликав вас тут, — казали слова.

— Я скликав вас тут, — голосно повторив за ними Мандарин, — через те, що наше місто має подобу помаранчі, а цього дня порочне місто Ґуань-сі змурувало свої стіни в подобі невситимої свині…

Муляри застогнали і заплакали. У дворі перед палацом смерть простукотіла своєю патерицею. Злидні забухикали вологим кашлем у тінях покоїв.

— Отже, — правив далі шепіт, правив далі Мандарин, — ви, що вгору здіймаєте мури міста, беріть свої кельми, беріть каміння і міняйте подобу нашого міста!

Зодчі і мулярі од подиву порозкривали роти. Сам Мандарин од подиву роззявив рота. Шепіт шепотів. Мандарин продовжував:

— І ви зміните подобу нашого міста на дубець, яким побивають і відганяють свиню!

Муляри з криком скочили на ноги. Навіть Мандарин у захваті від слів, що злетіли з його вуст, плескав у долоні і спустився зі свого престолу.

— Хутчіше! — крикнув він. — До роботи!

Коли його люди пішли, завзяті і веселі, Мандарин із любов’ю розвернувся до шовкової ширми.

— Донечко, — прошепотів він, — дай-но я пригорну тебе.

Йому ніхто не відповів. Мандарин рушив за ширму, але нікого там не побачив.

Яка скромниця, подумав він. Тихенько вислизнула і залишила мене торжествувати, немовби це торжество належить мені.

Новина швидко поширювалася містом. Мандарина всі хвалили. Всякий містянин ніс каміння до мурів. Люди запалили феєрверки, і демони смерті та злиднів не барилися в місті, адже всі спільно працювали. Наприкінці місяця мури змінили свої обриси. Тепер місто мало подобу дебелого кийка, яким годиться далеко ганяти свиней, вепрів і навіть левів. Мандарин