Рей Бредбері - Ніч перед кінцем світу

— Хотів би я побачити Мандарина Ґуань-сі, коли він зачує про цю новину. Стовпотворіння, істерика. Напевно, він кинеться в прірву! Налий мені ще вина, о, донечко, що мислить, немов син.

Та вдоволення, подібне до зимової квітки, швидко в’яне. Того самого дня в палати ввірвався посланець:

— О, Мандарине, недуги, рання туга, лавина, сарана та отруєна вода в криницях!

Мандарин здригнувся.

— Місто Ґуань-сі, — проказав посланець, — що було зведене в образі свині, яку ми відігнали, перебудувавши власні мури на подобу могутнього кия, розсіяло наше торжество зимовим попелом. Тепер їхні мури нагадують собою багаття, в якому згорить наш дубець!

Серце Мандарина пожухло, ніби осінній плід на старожитньому дереві.

— О, боги! Подорожні тепер гребуватимуть нами. Купці прочитають знаки, відвернуться від кийка, який можна так легко знищити у вогні, що поглине нас усіх!

— Ні, — проказав шепіт, упавши сніжинкою з-за-ширми.

— Hi, — повторив приголомшений Мандарин.

— Перекажи моїм мулярам, — дощинкою капнув шепіт, — щоб вони змурували наші стіни в подобі осяйного озера.

Мандарин виголосив усе це, і його серце зігрілося.

— Цим озером води, — казав шепіт і старий, — ми зіб’ємо полум’я і згасимо багаття назавжди!

Місто знову зраділо, коли дізналося, що їх укотре порятував неперевершений Імператор вигадки. Вони побігли до мурів і перекроїли їх ближче до нового образу і подоби, і робили вони це під співи, щоправда, не такі голосні, як минулого разу, адже тоді містяни працювали цілий місяць, а того мусили покинути свої звичні справи, зерно не вродило, тож люди були дещо охлялі та вбогі.

Після цього збігла низка страшних і дивовижних днів, кожен із яких гніздився в попередньому, наче моторошні шкатулки.

— Ох, Імператоре, — вигукнув посланець, — Ґуань-сі перебудував свої мури на подобу вуст, які осушать наше озеро.

— Тоді, — відповідав Імператор, умостившись під самісінькою шовковою ширмою, — збудуйте стіни на подобу голки, якою ми зашиємо ці вуста!

— Імператоре! — викрикнув посланець. — Вони перетворили свої мури на меч, яким зламають вашу голку!

Імператор тремтів і не випускав із рук шовкову ширму:

— Тоді, перемістіть каміння так, щоби вкласти їхнього меча до наших піхов!

— Зглянься! — заридав посланець удосвіта наступного дня. — Вони працювали всю ніч і перемурували власні стіни на громовицю, яка вдарить і розіб’є наші піхви для меча!

Хвороби ширилися містом, немовби зграя злих собак. Крамниці позамикалися. Люд, який тепер нескінченними місяцями невпинно працював над перебудовуванням міських стін, сам нагадував собою Смерть, яка торохтить білими кістьми, як музичними інструментами на вітрі. На вулицях з’явилися похоронні процесії попри те, що стояла середина літа — час, коли всі мають доглядати за іншими та жнивувати. Мандарин так сильно занедужав, що закрив власне ложе шовковою ширмою і вже звідти жалюгідним голосом віддавав архітектурні накази. Слова звучали слабко і ледве чутно, немов вітер попід стріхою.

— Ґуань-сі — орел. Отже, наші мури повинні бути тенетами, у які він утрапить. Вони — сонце, що спече наші тенета. Що ж, ми збудуємо місяць, який заслоне собою сонце!

Ніби зіржавілий механізм, місто повністю зупинилося.

Нарешті голос із-за ширми гукнув:

— Іменем богів, пошліть за Ґуань-сі!

Останнього дня літа Мандарина Ґуань-сі, дуже хворого та змиршавілого, до палацу внесли на ношах четверо служителів.

— Покладімо цьому край.

Старі чоловіки кивнули.

— Так не може тривати далі, — промовив слабкий голос. — Наш народ не займається нічим іншим, крім як перебудовуванням наших міст у різні подоби щодня і щогодини. Їм бракує часу на полювання, на рибалення, на кохання та гідне вшанування пращурів та дітей їхніх пращурів.

— Не можу не погодитися, — проказали мандарини міст Клітки, Місяця, Списа, Багаття, Меча і ще багатьох інших речей.

— Винесіть нас на світло! — наказав голос.

Старих винесли на сонце і поставили їхні ноші на пригірку. Цього пізнього літнього надвечір’я небагато худющих дітлахів запускали повітряних зміїв у подобі дракона всіх барв сонця, жаб і трави, усіх кольорів моря, монет і пшениці.

Донька першого Мандарина стояла обіч його ложа.

— Погляньте, — сказала вона.

— Це звичайні повітряні змії, — відповіли старі.

— Але що являє собою такий змій на землі? Нічого. Чого він потребує для того, аби виявити всю свою красу і піднесення духу?

— Певно, що вітру!

— А що потрібно небу і вітру для того, аби всі навколо бачили їхню красу?

— Мабуть, повітряний змій — багато зміїв, за якими кудись зникне одноманітність та постійність неба. Кольорові змії на вітру!

— Отже, — промовила донька Мандарина, — ви, Ґуань-сі, востаннє перебудуєте мури власного міста, які повинні мати подобу нічого іншого, а вітру. А ми зведемо місто в образі золотого повітряного змія. Вітер додаватиме краси змію і піднесе його до небачених висот. А повітряний змій уквітчає одноманітність буття самого вітру, надасть йому значення та мети. Одне без одного вони ніщо. Вкупі — взірець краси ти співпраці на знак-тривалого життя.

Обидва мандарини так зраділи, що вперше погодилися щось із’їсти за останні кілька днів. Обід вернув їм сили, вони пригорнули одне одного і подарували слова вдячності і похвали одне одному, назвали Мандаринову доньку хлопцем, чоловіком, стовпом кам’яним, воїном і щирим незабутнім сином. Не барячись, вони попрощалися, поквапилися до своїх міст, гукаючи навсібіч і співаючи пісні слабкими, зате щасливими голосами.

Минуло трохи часу, і міста стали відомими як Місто Золотого Змія і Місто Срібного Вітру. Люди повернулися на лани і до своїх справ. Знову наснажені, мешканці прогнали всі недуги, і ті втікали, немов перелякані шакали. І щоночі мешканці Міста Повітряного Змія відчували дужий вітер, який підтримував їх, а в Місті Вітру лунав спів і шепіт повітряного змія, люди відчували його підйоми і те, як він додає їм краси.

— Тож нехай буде так, — промовив Мандарин перед шовковою ширмою.

Вишивання

Сутеніло, повітря на темному ґанку пронизували спалахи голок, схожі на блискіт срібних комах у сонячному промінні. Три жінки, спілкуючись, схилилися над роботою. Крісла-гойдалки тихо поскрипували, злегка колисаючи їхні тіла назад і вперед. Кожна уважно дивилася собі у руки, ніби тримала в них власне серце.

— Котра година?

— За десять п’ята.

— За хвилину треба йти лущити горох на вечерю.

— Але ж… — вимовила інша жінка.

— Ох, точно, я, дурна, геть забула… — Перша жіночка відклала вишивання та поглянула крізь відчинені двері веранди, крізь теплий спокійний будинок у тиху кухню. На столі, ніби найяскравіший з усіх відомих їй символів домашнього затишку, лежала купа вимитого горошку в охайних пружних шкарлупках, очікуючи, як її руки вивільнять кожен біб.

— Ну, йди, полущи,