Вилки Коллінз - Жінка у білому

За чверть години я встав з-за столу, і слуга провів мене нагору, до чепурної кімнати.

— Сніданок о дев'ятій годині, сер, — мовив він урочисто і, переконавшись, що все в моїй кімнаті як слід, тихенько пішов собі.

«Що ж насниться мені сьогодні? — думав я, гасячи свічку. — Жінка в білому чи незнайомі мешканці цього камберлендського дому?»

Так дивно було засинати в оселі, де я ще нікого не знав!

VI

Коли вранці я прокинувся і розчинив віконниці, переді мною під яскравим серпневим сонцем заіскрилося море, завидніли далекі шотландські береги, облямовуючи обрій голубим серпанком.

Цей чудовий краєвид був такою несподіваною переміною після цегляно-кам'яних пейзажів Лондона, що я вмить ніби поринув у нове життя, в зовсім нові думки. Невиразне відчуття раптової цілковитої відірваності від минулого і неясності майбутнього заполонило мене. Події, що відбулися зі мною кілька днів тому, зблякли в пам'яті, так ніби після них збігли місяці за місяцями. Ось дивак Песка виголошує, як він добув для мене чудове місце; прощальний мій вечір з матір'ю і сестрою; навіть та моя загадкова пригода по дорозі з Гемпстеда в Лондон — усе це подаленіло, немовби сталося в якійсь іншій епосі мого існування. І хоч жінка в білому була ще в моїх думках, образ її потьмянів, немовби одступаючи далі й далі од мене.

За кілька хвилин до дев'ятої я зійшов униз. Той самий поважний слуга натрапив на мене, заблуканого серед коридорів долішнього поверху, і милостиво показав дорогу до їдальні.

Коли він одчинив двері, я одним поглядом охопив продовгасту, з багатьма вікнами кімнату й вишукано сервірований стіл посередині. Біля найдальшого вікна, спиною до мене, стояла жінка. Мене вразила рідкісна краса її постаті й невимушена грація пози. Висока, але не занадто, в міру повна, з гордою голівкою на округлих плечах, а гнучку й тонку талію будь-хто з чоловіків назвав би довершеною адже була вона в належному місці і її не спотворили корсети. Вона не чула, як я увійшов, і я дозволив собі розкіш помилуватися нею кілька хвилин, а вже тоді присунув до себе найближчого стільця — найневинніший спосіб привернути до себе увагу. Вона враз обернулася. Рушила до середини кімнати, і я, спостерігши легкість, уроджену граційність її рухів, затрепетав, бажаючи швидше роздивитися її обличчя. Ось вона відійшла од вікна, і я сказав собі «Вона чорнява». Ступила кілька кроків і я сказав подумки: «Вона молода». А підійшла ближче — і я в душі вигукнув (із подивом, якого не висловити словами): «Таж вона негарна!»

Годі було знайти яскравіше спростування давній премудрості: «Природа не помиляється». Її обличчя обманювало всі сподівання побачити на такому прекрасному тілі гідний його вінець — прекрасні риси. Вона була дуже смаглява, з темним пушком, майже вусами, над горішньою губою. Мала великий, енергійний, чоловічий рот, витрішкуваті, проникливі карі очі й густі чорні мов смола коси, що нависали над низьким чолом. Вона ще не мовила й слова, а її вираз — розумний, жвавий, відкритий — вже засвідчив, як їй бракує тієї жіночної лагідності, що без неї врода навіть найгарнішої жінки в світі буде недовершена. Бачити таке обличчя на чудових плечах, достойних скульптора, бути зачарованим грацією її рухів і відчувати водночас майже відразу до чоловічих рис цього лиця, що вивершувало бездоганно збудоване тіло, — це було мов химерний, недоладний сон, повний безглуздих непримиренних суперечностей.

— Містер Гартрайт? — запитливо мовила леді. Усмішка осяяла її обличчя, й воно зразу стало м'яким і жіночним. — Учора ми втратили всяку надію побачити вас і обляглися о звичній порі. Прийміть мої перепрошення за таку нашу нечемність і дозвольте відрекомендуватись, я одна з ваших учениць. Потиснім одне одному руки. Раніше чи пізніше нам доведеться зробити це, то чом не зараз?

Це своє незвичайне привітання вона виголосила ясним, дзвінким, приємним голосом. Вона простягла мені руку — величеньку, але гарних обрисів, просто, без найменшої манірності, з невимушеною впевненістю світської жінки. Ми сіли до столу, як давні друзі, що попередньо домовилися про зустріч і оце стрілися в Ліммеріджі побалакати про колишні часи.

— Сподіваюся, ви приїхали сюди в доброму настрої і з намірами не тільки навчати нас, а й самому розважитися, — провадила вона. — Для початку ви мусите змиритися з тим, що сьогодні тільки я одна складу вам товариство для сніданку. Сестра моя лишилась у себе в кімнаті. Їй трішки болить голова, тож вона бавить цю переважно жіночу слабість, а її стара гувернантка місіс Везі поїть її цілющим чаєм. Мій дядечко, містер Ферлі, ніколи не їсть разом з нами ― він вічно хворий і сидить самітником у своіх покоях. Більше в домі нікого немає. Гостювали тут недавно дві молоді особи, але з відчаю вчора й поїхали, воно й не дивно: адже в нашій оселі, скільки вони тут були, зважаючи на неміч містера Ферлі, не знайшлося для них такої забавки, як фліртуюче, танцююче, балакуче створіння чоловічої статі, з цієї причини ми, четверо жінок, знай сварилися, надто за обідом. Та й як же не сваритися чотирьом жінкам, коли вони день до дня обідають укупі? Ми такі нетямущі, не вміємо розважити одна одну за столом. Бачите, містере Гартрайт, я невисокої думки про жінок... Вам чаю чи кави?.. Всі жінки невисокої думки про свою стать, але не всі признаються в цьому так щиро, як я. Лишенько, таж у вас спантеличений вигляд! Чому? Ви ніяк не надумаєте, що вам узяти на сніданок? Чи вас дивує моя недбала балаканина? В першому випадку я б вам подружньому радила не чіпати шинки, що біля вашого ліктя, а дочекатися омлету. В другому — ось я наллю вам чаю, щоб ви оговталися, і зроблю все, що в жіночих силах (вельми небагато, до речі), щоб притримати свого язика.

Весело сміючись, вона подала мені чашку чаю. Легкий потік її слів, жвава манера спілкуватися з незнайомою людиною поєднувалися з такою простотою і вродженою впевненістю в собі й своєму становищі, що й найзухваліший з-поміж чоловіків пройнявся б повагою до неї. В її товаристві неможливо було триматися церемонно та офіційно, але й неможливо було навіть подумки припустити бодай найменшу вільність щодо неї. Я відчув це інстинктивно, дарма що заразився її веселістю і намагався відповідати їй таким самим простим, жвавим тоном.

— Так, так,