Вилки Коллінз - Жінка у білому

будинків од нас, на протилежному боці вулиці. Якийсь джентльмен вийшов з нього й щез за садовою хвірткою. Я гукнув візникові, коли той знов вилазив на передок. Моя супутниця так знетерпеливилась, що змусила мене перебігти дорогу.

— Зараз так пізно, — примовляла вона. — Просто пізно, й тому я так поспішаю...

— Я не зможу підвезти вас, сер, якщо вам не в напрямку Тотнем-Корт-Роуд, — чемно сказав візник, коли я відчиняв дверцята кеба. — Мій кінь уже з ніг падає. Далі стайні він не потягне.

— Так, так! Мені туди, саме в тому напрямку! — промовила вона, задихаючись від нетерпіння й намагаючись протиснутись повз мене в кеб.

Тільки переконавшись, що візник не лише чемний, а й тверезий, я посадив її в колясу. І все-таки попросив дозволу провести її — заради її ж безпеки.

— Ні-ні-ні! — запально відмовилась вона. — Я вже в цілковитій безпеці, мені добре, я спокійна. Якщо ви порядна людина, пам'ятайте вашу обіцянку. Хай кебмен їде, аж поки я зупиню його. Спасибі вам! Ох, спасибі, спасибі!

Я тримався рукою за дверцята. Вона схопила мою руку, поцілувала й відштовхнула. Тієї ж миті кеб рушив. Я пішов далі вулицею, з невиразним бажанням зупинити його, сам не знаю навіщо, але боявся злякати й засмутити її, потім нарешті гукнув візника, але надто тихо, й він не почув. Стукіт коліс стих удалині, сам кеб розтав серед чорних тіней,— жінка в білому щезла.

Збігло хвилин десять. Я йшов собі тим самим боком вулиці — то ступлю кілька кроків, то стану в якомусь забутті. Вражено спіймав себе на тому, що вже й не певен, була чи не була зі мною та пригода; потім мене збентежила й засмутила думка, що я вчинив неправильно,— але я так і не з'ясував, як треба було вчинити правильно. Я не зважав, куди йду, не думав, що мені робити далі. Я тільки прислухався до веремії думок у моїй голові, коли це прийшов до тями, ніби пробудився, почувши зовсім близько, за спиною, стукіт коліс карети, що швидко наближалась.

Став, озирнувся. Я саме йшов по темній стороні, в густій тіні якихось дерев. Неподалік від мене, на протилежній, світлішій стороні вулиці, повагом ішов полісмен — у напрямку до Ріджентс-Парку.

Відкрита коляса проїхала повз мене, а в ній двоє чоловіків.

— Стій! — закричав один з них. — Ось полісмен, спитаймо його.

Другий натягнув віжки, й кінь зупинився за кілька кроків од того місця, де я стояв у пітьмі.

— Полісмене! — гукнув той, що озвався перший. — Ви не бачили, чи не проходила тут жінка?

— Яка жінка, сер?

— Жінка в сукні кольору лаванди...

— Ні, ні, — перепинив його другий. — Ту сукню, що ми їй дали, вона лишила на ліжку. Напевне, вона втекла в тому вбранні, в якому прибула до нас. У білому, полісмене! Жінка в білому.

— Я такої не бачив, сер.

— Якщо ви чи хто-небудь із ваших людей побачите цю жінку, затримайте її і приставте під надійною охороною ось на цю адресу. Я оплачу всі витрати та ще й дам добру винагороду.

Полісмен подивився на подану йому картку.

— Затримати її, сер? А що вона зробила?

— «Зробила»! Вона втекла з божевільні. Не забудьте: жінка в білому. Їдьмо!

V

«Вона втекла з божевільні!..»

Я не можу з певністю сказати, що це жахливе відкриття було для мене цілковитою несподіванкою. Деякі дивні запитання, що їх ставила мені жінка в білому після моєї вимушеної згоди ні в чому їй не перешкоджати, наводили на думку, що вона або неврівноважена, або недавно перенесла тяжке потрясіння. Але думка про цілковиту втрату розуму, що звичайно виникає у нас на згадку про божевільню, не приходила мені до голови й не в'язалася з її поведінкою. Ні в її мові, ні в діях я не добачив нічого божевільного, й навіть те, що незнайомець сказав полісменові, не похитнуло мого враження.

Що ж я зробив? Чи допоміг утекти жертві злочинно несправедливого ув'язнення, а чи випустив на волю лондонських просторів нещасне, хворе створіння, хоча моїм обов'язком, як і будь-чиїм обов'язком, було вчинити милосердя — повернути її до лікарні? Серце мені стислося, коли я поставив собі це запитання, і ще дужче заболіло, коли сам собі відповів з докором: пізно, вже ж нічого не змінити.

Коли я нарешті добувся до своєї кімнати, годі було й думати про сон. За кілька годин мав вирушити в дорогу до Камберленду. Сів за стіл, спробував спочатку малювати, потім — читати, але не бачив ні олівця, ні книжки: перед очима стояла жінка в білому. Чи не потрапила сердешна знову в біду? Ця думка мучила мене найдужче, хоч як я гнав її від себе. Напливали й інші думки, не такі тяжкі. Де зупинила вона кеб? Що з нею нині? Чи змогли ті переслідувачі наздогнати й затримати її? Чи, може, вона цілком здатна володіти своїми діями і наші дороги, такі далекі, мають ще раз зустрітися в таємничому майбутті?

З полегшенням зустрів я годину від'їзду, коли вже міг замкнути двері кімнати й сказати «прощавайте!» всьому лондонському: і метушні, й учням, і друзям, — і рушив назустріч новим інтересам, новому життю. Навіть вокзальна метушня, завжди така стомлива, цього разу була мені мила й приємна.

В приписці до листа вказувалось, що я повинен доїхати до Карлайля, а там пересісти на поїзд, що йде до морського узбережжя. На біду, між Ланкастером і Карлайлем вийшов з ладу наш паровоз і я спізнився на пересадку. Довелося кілька годин чекати. Коли наступний поїзд довіз мене нарешті до станції, звідки найближче до Ліммеріджа, було вже за десяту вечора. Поночі я насилу роздивився бричку, яку люб'язно прислав по мене містер Ферлі.

Кучер був помітно стурбований моїм спізненням, але зберігав притаманну англійським слугам похмуру мовчанку. Дуже повільно поїхали ми в темряву. Дорога була погана, і кучерові було вельми нелегко знаходити її в густій пітьмі. Аж години за півтори я почув звіддалік шум морського прибою, і колеса зашурхотіли по жорстві під'їзної доріжки. Ми проїхали одні ворота, потім другі й зупинилися перед будинком.

Мене зустрів поважний ліврейний слуга, що вже встиг скинути свою парадну одіж. Він повідомив мене, що господарі лягли спати, і провів до великої та розкішної їдальні, де в кінці довжелезного пустельного стола з червоного дерева дожидала мене самотня вечеря.

Я був надто стомлений, щоб їсти й пити багато, а ще