Вилки Коллінз - Жінка у білому

— мовила вона, коли я пояснив, як умів, своє збентеження, — авжеж, я розумію. Ви тут нікогісінько не знаєте в домі, й вам чудно, що я так по-панібратськи розказую про його вельмишановних мешканців. Цілком природно з вашого боку — я мала б подумати про це раніше. Та я зараз же й виправлюсь. Щоб швидше з цим покінчити, почну з себе. Звати мене Меріан Голкомб, і я висловлююсь неточно, як усі жінки, називаючи містера Ферлі своїм дядечком, а його небогу — сестрою. Це не зовсім так. Моя мати була замужем двічі: першого разу — за містером Голкомбом, моїм батьком, а другого — за містером Ферлі, батьком моєї зведеної сестри. Схожого у нас із сестрою тільки й того, що обидві ми сироти, а у всьому іншому — цілковита різниця. Батько мій був бідняк, а батько місіс Ферлі — багач. Мені від мого батька не дісталося нічого, їй — великий маєток. Я — негарна брюнетка, вона — гарненька блондинка. Всі мають мене за примхливу і вперту (й цілком справедливо), а її — за лагідну та чарівну (що ще справедливіше). Одне слово, вона — ангел, а я... Скуштуйте оцього варення, містере Гартрайт, і договоріть собі подумки мою фразу. Що вам сказати про містера Ферлі? Слово честі, не знаю. Ось він пришле по вас після сніданку, і ви самі його пізнаєте. Скажу вам тільки, що, по-перше, він менший брат покійного містера Ферлі, по-друге, він нежонатий і, по-третє, — опікун міс Ферлі. Я не можу жити без неї, а вона — без мене. Ось чому я в Ліммеріджі. Ми з сестрою так щиро любимо одна одну, хоч вам це може видатися незрозумілим після того, що я вам розповіла. Але це справді так. Вам доведеться або подобатись нам обом, або не подобатися жодній з нас, містере Гартрайт, і, що ще прикріше, задовольнятися лише нашим товариством. Місіс Везі прекрасна людина, в ній зібрані всі людські чесноти, але її ми не рахуємо, а містер Ферлі — надто хворий, щоб скласти хоч комусь приємну компанію. Я не знаю, що з ним, лікарі не знають, та й сам він не знає, але ми всі говоримо: нерви, хоч і не розуміємо, що це означає. Одначе я раджу вам потурати його невеличким химерам, коли ви познайомитеся з ним. Захоплюйтеся його колекціями монет, гравюр, акварелей — і ви здобудете його серце. Якщо вам до вподоби тихе сільське життя, то, запевняю вас, вам тут житиметься добре. Зранку ви будете давати лад колекції містера Ферлі, а вдень ми з міс Ферлі поберемо наші альбоми для малювання й підемо передражнювати природу під вашим керівництвом. Затямте: малювання — це її улюблене заняття, не моє. І взагалі малювання — не для жінок: їхня думка пурхає пташкою, очі ні на чому довго не затримуються. Та хай там що, а моя сестриця любить малювати, ну то й я витрачаю фарби, псую папір заради неї, і роблю це спокійно, зосереджено, як роблять усе англійські жінки. А щодо вечорів, то, я певна, ми зуміємо розважити вас. Міс Ферлі чудово грає на роялі, а я, дарма що гублюся між двох нот, зумію позмагатися з вами в шахи, в карти, ба навіть якось за більярдним столом. Що ви скажете про таку програму? Чи зможете призвичаїтися до нашого супокійного, розміреного життя? Чи, може, ви невгамовна душа, потайки жадаєте перемін та пригод, і тихий Ліммерідж видасться вам нудним?

Отак вона говорила, граційно та жартівливо, а я не уривав її, лише час від часу докидав незначущі «так», «авжеж», яких вимагала чемність. Але останнє її запитання, вірніше, одне випадкове слово «пригод», легко злетівши з її вуст, повернуло мене до моїх думок про жінку в білому. І я вирішив з'ясувати для себе той таємничий зв'язок, що, напевне, існував між безіменною втікачкою з божевільні та покійною господинею Ліммеріджу.

― Навіть коли б я був найневгамовнішим із смертних, — сказав я, — то ще якийсь час не став би жадати пригод. Якраз напередодні від'їзду я мав дивну пригоду і запевняю вас, міс Голкомб, що спогадів про неї мені стане на все моє перебування в Ліммеріджі, коли не на довше.

— Та що ви кажете, містере Гартрайт! Розкажете мені?

— Ви маєте на це повне право. Річ у тім, що головна дійова особа тієї моєї пригоди — молода жінка, зовсім мені незнайома, як, мабуть, і вам, згадала ім'я покійної місіс Ферлі у виразах, сповнених найщирішої подяки й шани.

— Згадала ім'я моєї матері? Ви надзвичайно мене заінтригували! Прошу, розказуйте далі.

І я розповів про обставини, за яких мені стрілася жінка в білому, ще й дослівно повторив усе, що та сказала про місіс Ферлі та про Ліммерідж. Міс Голкомб не зводила з мене променистого, допитливого погляду. Обличчя її виражало живий інтерес і подив, але не більше. Вона, очевидно, була так само далека від розгадки цієї таємниці, як і я сам.

— Ви певні, що вона говорила саме про мою матір? — перепитала вона.

— Цілком певен. Хоч би хто була та жінка, вона вчилася колись у сільській школі в Ліммеріджі, місіс Ферлі була дуже добра до неї, тож вона, плекаючи вдячну пам'ять про небіжчицю, любить і молиться за всю родину Ферлі. Вона знає, що місіс Ферлі та її чоловік померли, і вона говорила про міс Ферлі так, ніби вони зналися змалку.

— Ви начебто сказали, що родом вона не з цих місць?

— Так, вона сказала, що народилася в Гемпшірі.

— І вам так і не пощастило з'ясувати, хто вона?

— Так і не пощастило.

— Дуже дивно. Гадаю, що ви правильно вчинили, містере Гартрайт, лишивши сердешну на волі, адже вона у вашій присутності нібито не вчинила нічого ненормального. Але шкода, що ви не досить рішуче намагалися вивідати її ім'я. Ми повинні неодмінно розгадати цю таємницю, так чи інакше. Але ви краще не кажіть про це ні містерові Ферлі, ні моїй сестрі. Я певна, що обоє вони, так само, як і я, не знають, ні хто вона, ні яке відношення мала до нашої сім'ї в минулому. До того ж вони, хоч і зовсім по-різному, але дуже нервові та вразливі, й ви тільки розсердите одного, стривожите другу, і не буде з того ніякого пуття. Що ж до мене, то я аж палаю цікавістю і від цієї хвилини всю свою енергію віддам розгадуванню цієї таємниці. Коли