Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

Тут же не по-людськи написано! Ну кому гірше, якщо я спробую прочитати?!

Тиша.

Юта сповзла по колоні на кам’яну підлогу.

— «Гортані юнаків… сповнені були вогню», — сказала вона пошепки, сама не усвідомлюючи, що говорить. — «Я піднімаюся до небес, і моя тінь лежить у скелях, маленька, як зіниця мишеняти… Я опускаюся на землю, і моя тінь зустрічає мене, як мій брат».

Тверда рука лягла їй на плече — вона скрикнула від жаху.

— Ходімо, — глухо сказав Арман.

Юта дріботіла за ним, насилу встигаючи; коли вони проминули лабіринт та піднімалися сходами, вона наважилася запитати:

— Ви бачите в темряві?

— Ні, — відгукнувся Арман відсторонено.

Смеркло.

— Що ти там шукала? — поцікавився Арман.

Юта потупилася. Знизала плечима:

— Нічого… Я хотіла… Побачити…

Арман мовчав, і вона наважилась-таки запитати:

— А всі ці… люди, тобто дракони… Вони насправді були?

Арман відійшов до вікна. Над морем піднімався червоний місяць.

— Це літопис мого роду, — сказав, не обертаючись.

Горгулья, подумала Юта.

— А Юкка? Він теж з… вашого роду?

Арман подивився на неї через плече. Дівчисько та й годі.

Прикидається? Або дійсно аж така цікава? Втім, що за лихо… Дивно, чи думав він, що буде, м-м-м… обговорювати… Ну, словом, що найдеться співрозмовник, що отак наївно запитає: «А Юкка?»

Він посміхнувся, і Юта, зауваживши це добрим знаком, посміхнулася теж.

— Юкка, — сказав Арман повчально, — Юкка — морське чудовисько… Здавна він і його родичи булі страшними ворогами драконячого роду… А з’являвся він з моря, і єдина зброя проти нього — вогонь. Ясно тобі, принцесо?

— А хто такий Дин-Ар? — запитала Юта негайно.

Арман уразився: хіба таке бачено? Спробуй збагни тепер — сердитися, сміятися…

— Дин-Ар, — сказав він, зітхнувши, — мій славний предок, сто шістнадцятий у роді…

Очі Юти зробилися круглими, як блюдця:

— Сто шістнадцятий? А скільки всього поколінь ваших предків?

Арман знеможено заплющив очі. Дурненька принцесо, не запитуй про те, чого не в змозі зрозуміти.

— Я двісті перший нащадок, — сказав він утомлено.

— Двісті перший?! А скільки вам років?

Він посміхнувся:

— Двісті тридцять два.

Принцеса помовчала, розмірковуючи, чи може це бути правдою. Запитала обережно:

— Правда? А скільки живуть дракони?

— Доки не вмруть.

— Правда?

Арман відвернувся.

Він був такий малий тоді, що про загибель батька зберігся не спогад навіть, а, по суті, спогад про дитячий спогад. Гуркіт, спалах — батько, вражений прямим ударом блискавки, впав у море… Йому було, здається, трохи більше двохсот… А через двадцять років умер дід.

Юта вивела його із задуми, процитувавши страшним шепотом:

— «Акк-Ар ствердився, і змужнів, і дожив до глибокої»… Але ж він свого брата вбив, так?

Що ж, подумав Арман. Я сам винний — став жертві щось пояснювати, дозволив розмірковувати про справи роду…

Він згадав, як у темряві підземелля здригався всмерть переляканий принцесин голос: «…моя тінь зустрічає мене, як мій брат». І що за дивина, до цих її слів він був жахливо злий, і сидіти б дівчиську без світла не годину й не дві… Але ж дуже незвичайно було почути ці рядки з її вуст. Незвичайно й… приємно, чи що? Він розчулився й вивів її на поверхню…

— А… — почала було Юта й затнулася.

— Що?

Юта запекло засопіла, не наважуючись запитати.

— Ну, чого тобі, принцесо?

— У вас… ну, взагалі, у драконів бувають імена, як і в людей?

— У людей, — сухо поправив він, — у людей, як і у драконів.

— Можна взнати, як вас звуть?

Він задумався. Вимовив насилу:

— Арм-Анн.

З двома смолоскипами було зручніше, ніж з одним.

— Отут незрозуміло… — бурмотала Юта. — Це драконяча мова?

— Древній діалект.

— А ви розумієте його?

— Почасти.

Залі не було видно кінця-краю, і все нові й нові колони, вкриті письменами, зринали з темряви.

— А що тут написано? — Юта водила пальцем по вологому камені. Арман раз у раз притримував її:

— Не руками, принцесо!

Юта сахалася, щоб одразу наблизитись знову:

— Отут є й знайомі букви, й не зовсім знайомі… Що це?

Арман поблажливо пояснював. Чергувалися більш чи менш давні описи вдач, звичаїв, літопис найважливіших подій, якими, як правило, були битви, сутички й двобої: «…і зустрів Дон-Ар брата свого старшого Дав-Анна, і була їхня сутичка подібна до вогняного вузла… І стягся вузол, і загинув Дав-Анн, і Дон-Ар заволав переможно — але рани його були глибокі, як море, і пролив він море крові своєї та в море ж і впав…

Загинули обоє, і осиротів рід…»

— «Осиротів рід», — пошепки повторила Юта. — Війна між братами?

Та сама історія повторюється й повторюється… Тільки той, про якого я читала раніше, «змужнів» та «дожив до глибокої старості», а тут, бачте, «осиротів рід»… Навіщо ж було битися?

— Це звичай, — сказав Арман сухо. — Рід продовжує тільки найсильніший з братів. Тобі не збагнути.

— Не збагнути, — пробурмотіла Юта.

А після хвилинного мовчання раптом заговорила швидко й переконано:

— А пам’ятаєте ті рядки про тінь, що зустрічає, як брат? Пам’ятаєте? Той, хто їх писав, ХОТІВ зустрітися із цим своїм братом, і не для того, щоб його вбити. Як ви це поясните?

— Ніяк, — глухо відгукнувся Арман. Юта, підбадьорена, продовжувала:

— Я думаю, що вбивати братів не так уже й добре. Рано чи пізно залишаєшся сам-самісінький, і тоді вже доведеться зі своєю тінню розмовляти… Ось ви, — вона докірливо подивилася на Армана крізь полум’я свого смолоскипа, — ви теж убили свого брата?

Арман мовчав так довго, що вона злякалася.

— У мене, — повільно сказав він нарешті, — в мене ніколи не було братів.

«…Загибель роду!»

Його дід був горевісником. Малого до нестями лякали звинувачувальні вигуки та лиховісні пророцтва.

«Загибель роду, розпад, кінець! Кого ти виплодив, сину?! Де дужі онуки, де носії мого полум’я, готові до боротьби на славу роду? Чи цей вилупок, Арм-Анн, уціліє?»

Батько мовчав. Арман тремтів, забившись у куток.

«Наші предки не вибачать нам, сину. Родові потрібна нова кров, потрібні свіжі крила. Арм-Анн — квола гілка. Де його брати, народжені для двобою?!»

Потім була блискавка, що осиротила Арм-Анна.

Він трусонув головою. Смолоскип Юти мерехтів далеко попереду — принцеса стояла, роззявивши рота, перед чорною брилою плаского, здибленого каменю:

— Горгулья, це що таке?

Арман наблизився, думаючи про своє. Кивнув відчужено:

— Тут вміщено пророцтво.

— Пророцтво?

— Так… Про долю роду та всіх його колін.

— Вам відоме ваше майбутнє?!

Він посміхнувся:

— Ні. Ти ж бачиш, пророцтво зашифроване. Не знаю, чи намагався хтось його зрозуміти… Якщо й намагався, то марно.

Юта стояла, зачарована. Хитросплетіння ліній полонило її, гіпнотизувало, обіцяло нечувану таємницю іншого, невідомого світу…

— А я зможу зрозуміти? Ну, прочитати, збагнути?

В Армана опустилися руки. Смолоскип